Книжка, скажімо так, іноземного автора сюжетно накладається на новітню історію моєї країни, при тому, що ми навіть не маємо спільного кордону з Грузією і з Абхазією, як складовою частиною Сакартвело, грубою силою відірваною від єдиного тіла. Війна – це злочин, іноді злочин однієї сторони, а іноді й кількох сторін проти когось: я в цілому беру всі війни на землі і узагальнюю, щоб виділити спільний корінь двох різних війн у двох країнах, які не розділяє спільний кордон. Якщо використовувати чіткі юридичні і політичні терміни, абсолютно паралельних ліній між війнами в Сакартвело і в Україні не вийде. А якщо подивитися в корінь таких різних війн, то він один і з нього пагони розросталися врізнобіч, чи то в бік Молдови, чи кудись там в малопомітні конфлікти в Азії, в затяжні і проблемні протистояння на Кавказі між Азербайджаном і Вірменією, навіть у віддалену Сирію і ще далі, список я не продовжуватиму. Є (поки що) така держава, яку огидно називати. Вона створює зони напруження, провокуючи взаємну ненависть між народами, які ділять одну територію, створюють на ній мішані родини, не помічають якихось незручностей і навіть готові вивчати мову одна одної, співати пісні, танцювати танці одна одної, збагачуватися мультикультурністю і бути цікавими в тих умовах, коли немає третьої сторони – провокатора, підлого підбурювача, не здатного створити комфортний мир навіть в своїй країні. І цей третій вбиває клин і доводить до руїни колишній мир між націями, несе страждання на чужі землі, навіть не думаючи про приреченість на страждання й свого ж власного недонароду.

          Гурам Одішарія – грузинський поет і прозаїк, з яким український читач може познайомитися завдяки перекладацькому таланту Рауля Чілачави. Важка для переселенця книжка від імені також переселенця. Знову ж, треба відкинути політичні паралелі, оскільки в Сакартвело між картвелами і абхазцями втрутилася третя сторона – не ті й не інші, а зовсім не приший кобилі хвіст. А у нас – нюанси відмінні. Менше з тим, які б конфлікти ми зараз не взялися розбирати з порахованих вище і то в далеко неповному списку, виною всім буде спільний ворог з відомим і, між іншим, краденим у нас іменем. І точно як Гурам Одішарія, ностальгійно згадуючи улюблені з дитинства закутки Сухумі, мешкаючи в Тбілісі, серцем перебуває там, мільйони українців в своїх серцях зберігають пам’ять про вулиці своїх міст, селищ, імена сусідів, навіть якісь локальні дворові конфлікти, які – ніщо в порівнянні зі скоєними ворогом злочинами. Короткі оповідання, в яких читач може собі ставити питання:  – Хто не правий в даній ситуації, грузинський воїн чи абхазький?, – в принципі, повинні виводити на висновок, що за все, в першу чергу, має відповідати кожен власник паспорту з двоголовим птахом-мутантом на обкладинці. Їх, таких власників, приблизно 140 мільйонів і всі вони, за рідкісним винятком, відповідальні за вчинки свого господаря, тому що їхній вибір – це горе значно більшої кількості людей в різних країнах світу, ніж їх самих.

          Книжка – це те, що може мене зачепити, вразити, здивувати, захопити, полонити. Я досі під впливом «У Сухумі очікується дощ».