ВЕРЕСОВІ МЕДИ МИКОЛИ БУДЛЯНСЬКОГО

               (Роздуми над книгою «На рушниках натомлених вітрів» (Чернігів, 2023)

Не кожному поету, скажу чесно, вдається зачепити струни моєї чутливої душі. А от Миколі Будлянському вдалося. Гортаючи сторінки у фейсбуці, я часто зупиняюся на поезії цього талановитого митця. Так вона западає в душу, зворушує і навіть надихає на власні творчі пошуки, що хочеться ще і ще раз перечитувати художні образки. Глибокі образи, філософічний підтекст, влучні рими без всіляких модерних викрутасів, широка тематика пережитого і спогадуваного, своєрідна життєва сповідь поета перед отчим краєм, рідними стежками – усе це магнетично заворожує, вабить надпити з отих поетичних джерел свіжості слова, вдихаючи його художній аромат. А нещодавно отримана від письменника поетична книга (до речі, дуже ошатна і гарно впорядкована – респект видавництву!) «На рушниках натомлених вітрів» (Чернігів, 2023) з головою занурила мене в океан поетичних знахідок. Її перший розділ «Війна. Хроніка болю» дихає тривожними рядками і хвилюванням за рідну Чернігівщину. Війна ця стане спогадами й книгами, Перейде, наче хмара у грозу. Мій зранений мій зболений Чернігове, В твоїх очах не бачив я сльозу. («Нескорений Чернігів») Однак глибоко в душі теплиться віра про нескореність духу наших мужніх воїнів. І як би важко та страшно не було, після ракетних ударів Туман бинтує свіжі рани Моєї матері-землі. («Весна переможе!») Чимало цікавих художніх знахідок у цьому розділі насичують поетичну палітру колоритним образним словом: «До шибки зірка тулиться щокою», «Роздерло небо голубу сорочку», «Упала хата на коліна», «Листком обпаленим калина Сльозу на шибці витира», «І тепле літечко холоне На стежці згірклої сльози», «Натомлена спить дорога, Поклавши під голову місяць»… Історична канва наступного розділу «Місто легенд» змушує зупинитися «Біля церкви Святої Катерини», аби усвідомити істину: Доки в нас не меншає любові, Не зламає віру супостат, Доти буде в храмі Боже слово Звучать гордо на вкраїнський лад. («Біля церкви Святої Катерини») Овіяний легендами Чернігів захоплює своїми історичними пам’ятками, постатями історичних діячів, визначними місцями, будівлями, що приваблюють своєю таємничістю, як той «віковічний дуб біля Болдиної гори»: Либонь, уперше дуб – старий язичник, На мужніх грудях склав хрестом гілля. («Віковічний дуб біля Болдиної гори») Зупинимося і біля могил Михайла і Віри Коцюбинських («На горі, де чатує вічність, Ходять тіні забутих предків») та Опанаса Марковича («Йому б ще музику творити, пісні збирать… Хай знають нас в світах!»). Свої зворушливі почуття місту на Десні поет вкладає у пісенні рядки: Мій товариш і брат, я з тобою у щасті й біді, Я кровинка твоя, мій Чернігів. («Мій Чернігів») 2 Окрасою цього розділу, як і попереднього, є барвиста метафоричність: «Взялись за руки вулиці й проспекти, Неначе рідні сестри і брати», «І люд стояв з очима листопаду», «Запліта ніч косу неспішно», «Перші зорі цвітуть, мов тюльпани». У розділі «Не заглядайте в очі ластівкам» звучить мотив маминої любові, повернення до рідних берегів, до отчого порогу. Не заглядайте в очі ластівкам, Коли вони збираються у вирій. («Любіть!») Рідна хата ностальгійно пахне бузками й споришем, а у ній – вічний образ найдорожчої Людини, чия неспопелима любов довічно зігріватиме душу: …Мені наснилась рідна хата, І молода, як ранок, мати З руки годує ластівок. («Наснилась рідна хата») Тут варто зазначити, що ластівка – це символ весни і відродження, добра і щастя. Вона – Божа пташка, а тому вбити її - великий гріх; зруйнувати гніздо - накликати на себе велику біду. Знаходимо в цьому розділі ще кілька символів. Скажімо, лелека – символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це - й символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, Батьківщини. А поки ось баба і я, Нароблена, стомлена мати. На груші лелеча сім’я І вгорнута в сутінки хата. («З дитинства») Ще одним символом є образ дороги. Характерно, що символ дороги у поезії найчастіше стосується реального життєвого шляху ліричного героя і дороги його духу. Дорога у Миколи Будлянського – це шлях до щастя. 3 Спочила? Йди, дорого, йди І стань для когось щастям. («Дорога») Лірика Миколи Будлянського захоплює глибиною почуттів, щирою відвертістю, зворушливим образним словом. Сьогодні це вже далеко не ті вірші, що писалися «На дівочих рожевих колінах», а значно майстерніші: їхню емоційну наснаженість збагачує не лише мовний колорит з його багатством художніх тропів, а й підхід зрілого митця до поетичного втілення думки, вміння знайти точний образ, деталь, штрих, які виграють на струнах чутливої душі читача і ще довго відлунюють після прочитання. Привертає увагу триптих «Село», у якому звучить мотив безнадії: І безнадія вулицям печальним Вже зав’язала очі в білий світ. Три поетичні образки пронизані болем «охриплого безгоміння», в якому ще «пахне дитинством рута-м’ята», «Сонях малий ще біжить від межі. Щось хоче сказати?..». Щоразу, повертаючись у рідне село, пронизує пекуча думка: Хто вистудить вічний цей біль із душі – Відходять село і люди. Соняшник он ще малий на межі. Йому не збагнути. Однак стежками душевного болю ліричний герой вертається до рідної хати, хоч і «Німує тиша у дворі», бо «Десь там мати Стоїть із свічкою зорі». Християнські свята – Святвечір, Водохреща – як «прохукане на шибці віконце зорі», як «ангел на плечі», із подихом пташки пробуджують «Дитинства світлу мить». У хрест святий з йорданської води Умерзли зорі й світяться, як душі. («Водохреща») 4 Триптих «Русалії» відображає обряд єднання людини з природою та душами своїх пращурів. Не боюсь гостей із потойбіччя, Не перейдуть наш вони поріг. Баба в хаті запалила свічку, А мені вручила оберіг. Я ношу в кишені часничину… («Русалії») У кожному будинку і на кожному столі обов’язково повинен бути часник. Це традиція, яка дісталася нам від наших дідусів і бабусь. Коли ми хворіємо, завжди згадуємо про нього. А згідно забобонам, він володіє містичною здатністю відганяти нечисту силу. Існує легенда про походження часнику. Українці вважали, що перший часник виріс на тілі Іуди або з зубів Ірода. А згідно північноросійській легенді, часник виник в результаті битви Янголів і Диявола. Коли небесні охоронці вигнали свого супротивника в нижній світ, на землі залишилося два його смердючих сліди, що отруювали все живе. І тоді Бог направив на землю два промені. Вдарили вони у ці сліди, і на їх місці виросли цибуля і часник. Сказав тоді Бог: «Безсиле зло там, де ростуть по моїй волі ці рослини». Чи знала бабуся ту легенду, чи ні, однак вона всіляко прагнула вберегти онука від життєвих негараздів. Розділ «Кохання, як молитва, вічне» дихає щирою відвертістю, цнотливою довірою, як і перше кохання. Розсуваючи завісу спогадів, ліричний герой, мов свіжий подих вітру, впускає до спогадів своє перше кохання, «Бо кохання, як молитва, вічне». Воно у росяних травах, у дощеві «з очима спілих вишень», у завше молодій юності, що бентежить кров. «Рвуть серця збентежені струни почуттів»(«Люблю!»). Однак цю ліричну мелодію обриває підступна розлука… 5 Вечір у шибку постукав, Вдарив по тиші веслом. Звідки я знав, що розлука Ходить з порожнім відром? («З порожнім відром») І хоч «Розсипалися намистом палкі почуття» і «Солов’їна спіткнулась пісня», однак «та, яку звав Весна, не відквітла в мені і досі». То зорею, бува, зійде, То промінчиком зблисне в шибці. Зізнаюся вночі і вдень У коханні цій вічній Жінці. («Пізня ожина») Як Лауара у Петрарки чи Беатріче у Данте, у Миколи Будлянського вічний образ Жінки освячений ім’ям Кохання Перше. Напевно, спогади саме про Неї штовхають на поетичну стежку, прошкувати якою приємно у будь-якому віці, доки не опаде остання пелюсточка із квітки життя. Не одцвів і не одцвіту На дорогах падінь і звершень, Доки Жінку кохаю ту На імення Кохання Перше. («Пізня ожина») Завершальний розділ «Викупаю душу в бабиному літі» і ритмічно, і образно стиглими плодами соковито бентежить душу, залишаючи приємний присмак від вишуканого, глибоко зворушливого слова. Тут «бринять тужливо-таємниче Тонкі струни перших павутинь», «Молоденька яворина Сон догойдує на гілці», «Святкове небо у краватці хмари Синіє так, аж світиться душа», «Небо ще тримає, як дитину, Недоспале сонце на руках»… І ось уже на зразок тичинівського «О панно Інно» звучать рядки: 6 - Я люблю Вас, панно Осінь, панно Ніжність. («Королева») Поетичний цикл «Кольорова осінь» - це мотив смутку («Така пора одцвіття і розлук») і спогадів, насичених кольоровим змістом прожитого та пережитого, що стиглим колосся духовних надбань нагадує про немарно витрачений час. І зовсім не хочеться вірити, що «Вже не вийде з густого осичника В капелюсі червонім сюрприз». Та й не варто вірити, бо «ще не час у гості холодам, Та, власне, в гості їх ніхто й не просить». Як переконливо запевняє поет: Ще буде літо. Бабине, та все ж… І буде день ще у каблучці сонця, І бджілка на малій своїй долоньці Із вересу нам меду принесе. («Вересень») Саме цими оптимістичними рядками мені хочеться завершити свій відгук на книгу Миколи Будлянського «На рушниках натомлених вітрів». З нагоди славного ювілею зичу Вам, Миколо Георгійовичу, щоб кожен творчий день Ваш був «у каблучці сонця», а Ваші вересові меди, що розносять аромат любові до рідної землі, її природних надбань, свободи, незламності духу, пророкували удачу (як і символізує квітка вересу) і наповнювали Ваш дім, Вашу поетичну душу силою та енергією, яка випромінює відмінні медоносні якості вересу: невибагливість, чудовий аромат, чарівне цвітіння. ТЕТЯНА МАРЦИНЮК, кандидат філологічних наук, м. Березне Рівненської області 7