Вітчизняний нуар на мінімалках та цинізм порційними шматками

Коли не вистачає терпіння на повноцінний кримінальний епос, у гру вступає коротка форма. Брати Прудченки пропонують вельми специфічний формат: замість одного тягучого розслідування ви отримуєте цілу жменю компактних нуарних історій. Це такий собі літературний фастфуд, але з відвертою претензією на гурманську подачу. Темна атмосфера, тотальний фаталізм та повна відсутність позитивних героїв як класу. Сьогодні ти шукаєш убивцю, завтра вбиваєш сам, а післязавтра - вже лежиш із проламаним черепом десь у підворітті. Автори свідомо замішують класичні нуарні тропи з вітчизняними реаліями, намагаючись довести, що українським спальним районам теж чудово пасує кров та безнадія.

 Найжирніший плюс цієї збірки - її безкомпромісна різкість. Коли оповідання справді «стріляє», воно робить це максимально коротко і жорстко. Прудченкам часто вдається намацати правильний нерв: фінали б'ють під дих своєю непередбачуваністю, а персонажі надійно позбавлені картонного благородства. Моральний компас розбивається ще на перших сторінках. Читати про людей, які роблять жахливі речі просто через власні внутрішні злами та ірраціональну ненависть до світу, напрочуд цікаво. Це ідеальне чтиво для тривалих поїздок у транспорті, коли треба швидко перезавантажити мозок чужими проблемами.

Але текст страшенно нерівний. Поруч із дійсно динамічними, майже кінематографічними новелами паркуються абсолютно прісні, затягнуті епізоди, які хочеться прогорнути не читаючи. Інколи виникає стійке відчуття, що частина історій була додана виключно заради обсягу, аби набрати паперу на повноцінну книжку.
Деякі спроби натягнути лекала класичного американського нуару на нашу дійсність виглядають відверто штучно. Цинізм часом здається не органічною рисою характеру персонажів, а пластиковою маскою, яку автори силоміць приклеїли їм на обличчя, щоб відповідати канонам жанру.
Коротка форма - це завжди великий ризик. Герої встигають нагрішити і померти ще до того, як читач хоч мінімально до них прив'яжеться. Через це більшість смертей викликає не емоційний шок, а швидше холодну констатацію факту: о, ще одного прибрали, їдемо далі.

Неоднозначна але прийнятна річ, раджу в дорогу або з собою в метро , от саме те., що треба для таких локацій.