Розповідаючи про цю збірку, я попадаю під впливи, які варто було би лишити за рамками відгуку і не можу відступити від особистості автора, його близьких і друзів, чиї слова любові вислухав зовсім нещодавна, під час презентації книжки. Моя прискіпливість до тексту не відміняє симпатій до письменників, якщо вона виникла, не відміняє поваги до вчинків, які залишають по собі хоч поети, хоч прозаїки, ті що з нами і ті, які відійшли, лишивши сліди на землі і в пам'яті. Говорити про Іллю в минулому часі не хочеться. Ось і його книжка, видрукована наприкінці 2023 року, як то кажуть, тепла і пахне свіжою фарбою. А підписана вона не автором, а його мамою і татом. Тому що Ілля поліг в бою 7 травня 2022 року, на Сході, добровільно взявши до рук зброю. А до того, народившись в сім'ї кіномитців, опановував дорогу творчої людини. Гуманітарій за покликанням, музикант і співак, поет і перекладач – найкоротша характеристика, якби не війна. Через неї він долучився до наших Героїв, відданий країні до останку, як промовляла до ньго совість. Ілля у віршах веде діалог не тільки з нами, а й сам із собою, випробовуючи себе, якби звертаючись до «захованої людини серця», даруйте вже за таке біблійне визначення. І він знаходить відповіді:

Та спасибі за крила. Бо кожне з них

підіймає угору вже не хлопчиська,

і за те, що дала ти мені словник,

за яким розуміти себе навчився.

          Глибока душевна травма, отримана Іллєю, коли надійшла звістка про смерть друга в 2018-му, напевно ж не могла зцілитися сама собою. Та й за роки до цієї втрати, коли в ніч з 18-го на 19-те лютого 2014-го на Майдані його батько – Станіслав Болеславович, стояв пліч-о-пліч із своїми студентами і отримав п’ять садистських куль, молодий хлопець мав перед очима приклад. Яку відповідь дати на діалог між совістю і інстинктом самозбереження, коли останній питає: воно тобі треба? Чи не про такий розкол написав Ілля в пам’ять про друга – Максима?

Це не стіл кімнату розділяє,

це не вітер дме в твоє волосся,

це наш світ надвоє розколовся

з думкою, що вже тебе немає.

          Знаєте, я не годен написати ні слова критики. Гортаю книжку, прекрасно укладену і ілюстровану рідними і друзями... Частинка всесвіту чужих мені людей... Чужих? Та чому ж я плачу над словами Станіслава Чернілевського:

В повечір’я вичахне тріща вся.

Свист, і рев, і шваркота громів.

Ти прощався, сину.

Ти прощався...

Ти прощався!

Я не зрозумів.