Як це - бути кріманальною хронікою?

Уяви собі, як це - бути не людиною, а кримінальною хронікою. Ти вириваєшся з пекла, збиваєш коліна в кров, біжиш босоніж по холодному асфальту, а суспільство замість імені дає тобі літеру в поліцейському протоколі. «Дівчина А». Найстарша з тих, хто вижив. Та, що розбила вікно і привела копів.

Ебіґейл Дін не пише класичний детектив, де поліція з мигалками виламує двері й рятує всіх під пафосну музику. Вона взагалі починає там, де інші зазвичай ставлять крапку. Вона пише про те, що буває після порятунку. Коли камери вимикаються, репортери їдуть шукати свіжу кров, а тобі з усім цим поламаним механізмом усередині треба якось вчитися жити серед нормальних людей.
Лекс Грейсі, та сама Дівчина А, виросла. Тепер вона успішна юристка в Лондоні. Дорогі костюми, ідеально вибудуваний фасад, чіткий розклад. Вона навчилася блискуче мімікрувати. Але минуле - це такий густий, чорний мазут, який не змивається дорогим гелем для душу. Мати вмирає у в'язниці і залишає Лекс та іншим дітям спадок. Той самий дім. «Будинок жахів» у британській глушині. Місце, де вони сиділи прикуті до ліжок, гнили в багнюці й голодували, поки їхній батько-фанатик будував свою хвору імперію контролю.
Щоб продати цей проклятий будинок, перетворити його на щось інше і нарешті закрити гештальт, Лекс мусить отримати згоду всіх своїх братів і сестер. Їй доводиться заново входити в їхні життя. Шукати їх, усіх цих розкиданих по світу дітей із літерами замість імен.

Тут немає дешевих скрімерів чи літрів бутафорської крові. Текст тягучий, фрагментований, як пам'ять людини, що намагається забути найстрашніше, але постійно на нього натикається. Оповідь безперервно стрибає між стерильним сьогоденням і тим липким, задушливим жахом дитинства. Ти буквально шкірою відчуваєш, як стіни того будинку звужуються, коли читаєш.
Так, що ж вони зроблять із цим фундаментом болю і які ще секрети вилізуть із-під старих мостин?