Як не осліпнути душею

Чесно кажучи, я думав, що це буде чергова слізна історія, де треба жаліти бідного хлопчика. Ну знаєте, класика любить давити на жалість, але Короленко мене реально здивував. Ця книга не про сліпоту фізичну,  вона про те, як не осліпнути душею, коли тобі здається, що життя до тебе несправедливе.
Найкрутіший персонаж тут для мене - дядько Максим. Це просто "термінатор" свого часу. Уявіть: мужик без ніг, ветеран, який міг би спитися чи скиглити, бере і робить із племінника людину. Він жорсткий, він не дає матері перетворити Петра на тепличну квітку, він розуміє: жалість вбиває. Якби не Максим, Петро виріс би егоїстичним, нещасним скиглієм. Це, до речі, класний урок для сучасних батьків, які здувають пилинки з дітей.
Петро - складний. Був момент, коли він мене дратував. Хлопець зациклився на своєму горі, став озлобленим, вважав, що йому всі винні, бо він "ображений богом". І тут Короленко робить геніальний хід - відправляє його в подорож зі сліпими жебраками. Це був той самий «чарівний пендель». Петро побачив, що таке справжнє горе, коли ти сліпий, голодний і холодний, а не коли ти сліпий у теплому маєтку з люблячою мамою. Цей контраст його вилікував.

Ну і музика. Те, як описано гру Петра... Це до мурах. Ти розумієш, що для нього піаніно - це не інструмент, це його очі. Він через звук бачить світ, кольори, емоції. Фінальна сцена, де він грає перед публікою,- це перемога не над сліпотою, а над темрявою всередині себе.

Що мене зачепило найбільше? Думка про те, що ми, зрячі, часто буваємо більш сліпими, ніж Петро. Ми бачимо світ, але не відчуваємо його. Ми ниємо через дрібниці, маючи руки, ноги і очі. Короленко цією історією ніби дає ляпаса: «Ей, прокинься! Ти бачиш сонце? То радій!». Ця книга дуже сильна психологічна річ. Вона про боротьбу з егоїзмом і про те, що людина стає щасливою лише тоді, коли перестає жаліти себе і починає відчувати чужий біль.