ПРИСВЯТА

Високо в небо соколи летіли!
Далеко в море гості запливали
І парус, парус, парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Веселий день любові кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї
І плескіт хвиль, неначе крик коня.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

1928

Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м'яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!

М. В. Гоголь

«Ні! все добре на землі:
Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка».
Йоганн-Вольфганг фон Гете

«Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за "Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!"».
Шарль Дібдін

«О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?»

Горацій

I
Коли твоє волосся стає сивим, то це вже якесь зобов’язання. Старечими ногами ти йдеш в напрямку могили. Вже більше сімдесяти весен зустрів я в цьому житті. Зараз під час ломоти в тілі, чи лихих переживань, я всідаюся під натопленим каміном і дістаю із закутків своєї пам’яті спогади своєї юності. Моя життєва дорога скоро скінчиться.

Мені випало побачити чудову кінострічку «Біла пустеля». В очах молодого кінорежисера була велика радість від зустрічі зі мною, оскільки мої книги вчили його кінематографії. «Біла Пустеля» стала реальним шедевром. Такі фільми народжуються не частіше одного разу на десять років. Розвиток кіномистецтва зараз — в апогеї.
Коли кінематограф зароджувався, то перші його результати, на мою думку, були смішні. Навіть виникали думки про те, чи варто це дійсно ставити в один ряд із різними видами мистецтва. Чи мистецтво це взагалі?
Перші потуги в сфері кінематографа були подібні до дитячих спроб вчитися ходити. Майбутньому розвиткові кіно було покладено старт, коли винайшли фотографію, потім відбувалися спроби, поразки та врешті розвиток, який увінчався тим, що винайшли плівку. Першим метром величного кіномистецтва стало Мас-Кіно-Мистецтво.

Я отримав ім’я, чи пак, звання ТО-МА-КІ, тобто Товариш Майстер Кіно.

Сиджу сам. Сім’ї поряд немає. Старшого сина бачу рідко — він весь час в повітряних рейсах. Дружині судилося відійти у вічність, народжуючи молодшого сина. Я маю урну, в якій знаходиться її прах. Я дістаю його та говорю до неї. Нечасто, один день в році. Я люблю свою меншу дитину, хоч так сталося. Він дуже схожий на мою покійну дружину. Він пише книги. Майже постійно знаходиться в подорожах. У нього виходить писати скрізь: біля моря, чи посеред лісу, чи посеред вічних пісків. Йому вдається. Тексти виходять легкими та бадьорими.

Згадую сьогоднішній фільм «Біла Пустеля». Чи можна його повністю переповісти? Ні, не можна. Спершу поставала людина у снігові, після неї — жінка, що народжувала. Дивлячись цей фільм, я відчував прилив енергії.

У мене є порада для всіх — доживайте до поважного віку, та не беріть із собою хвороби. Я страждаю від серця та шлунку. Тож слідкую за тим, що моєму мозкові надавалася та частина їжі, що необхідна для його нормального функціонування.

Мені абсолютно однаково, що про мене говорять. Давно не відчував такої емоції, як гнів, бо немає людей, здатних зробити вчинок, достойний мого гніву.

Я відчуваю приємність від розмов про кіномистецтво, про сьогоднішню картину, про часи моєї юності та нинішні часи, про щось особисте, чи громадське. Та я не маю зайвого часу, аби розкидатися ним даремно.
Передивляюся різні кінострічки. Свої теж. Мій мозок здатен відтворити в своїй уяві всі ті місця, де знімалися мої 40 фільмів. Мені хочеться спогадами повертатися туди!

II
Колись давно на кінофабрику я прибув зовсім іншим — молодим та простим. Був у захваті від моря, гуляв містом. Відтоді все стало зовсім іншим — все скували цементом та асфальтом, повсюди автомобілі.

Я поселився до великого готелю. Бачив море між будинків. Чорними плитами було викладено тротуарні доріжки. Професор розповів, що то не простий матеріал, а скам’яніла лава, що колись текла з вулкану Везувій. Серед місцевих жителів я найбільше вподобав вантажників, моряків та рибалок. З останніми проговорив не один вечір.

А ще я відчував неабияке тяжіння до порту. Я любив спостерігати за ремонтом суден. Дошка прив’язана до борта. П’яному маляреві поряд захотілося повдавати художника. Він співає, аж зривається й падає у воду. Ми сміємося, доки не розуміємо, що він може втонути. Той, хто був поряд наймужнішим, дістає бідолаху.
Те, що я з’явився на кінофабриці, лишилося майже не поміченим. Моя посада називалася — художній редактор.

Від Директора я отримав наказ — я мав поставити на місце всіх сімох режисерів, які працювали на кінофабриці. Мною була написана конституція. На той час я не був новачком кінематографу. Переді мною вже відкрилася не одна таємниця закулісся. Директор згодом став мені за приятеля. Його робота тривала до того часу, поки він не пішов командиром полку, воюючим з поляками. Було це в сорокових роках. Він поклав усіх своїх воїнів, і загинув сам, проводячи штурм недалеко від Варшави.

Щоденно до мене на роботу приходив Михайль. Він був моїм колишнім метром, футуристом, лідером лівих поетів. Курячи трубку, він прямував дивитися на море й не вертався.

III
Оперний театр. Перший в Республіці. Зал. Відчутний холод сцени, фарби й специфічний аромат куліс. Лунає гра оркестру. Від мелодії відчутна самотність, пустельний вітер, нездійсненні жадання й кочова романтика. На сцені з’являється чоловік. Героя звати Йосиф Прекрасний (грають біблійну історію про Йосифа).

Потім у виставі Йосифа було продано руками його ж рідних братів. Він просить змилостивитися над ним, та чоловікам байдуже.

Вистава закінчилася. Лунають овації захопленої публіки. Всі підіймаються з крісел, крім мене. Я відчуваю щось надзвичайне. Я відчуваю наближення великої зміни. Десь недалеко знаходиться жінка, я відчуваю її аромат.
В мене є камін. Над ним знаходиться фотографія жінки, яка позує на камені чорного кольору, вбрана в купальний костюм. Фото підписане словами «милому, ідеальному другові з Генуї». Я вдивляюся в її лице й усмішка з’являється на моєму обличчі, бо мені відомо значно більше, ніж вам. Мої думки знову летять у залу.
В фараоновому палаці танцюють. До танка перший стає Йосиф. Він кидається у вічі фараоновій жінці на ім’я Тайах. Я бачу лишень її. Відчуття насолоди огортає мене від споглядання цієї чудесної жінки. В мене з’являється бажання перетнути задля неї однієї океани й моря. В танку відтворюється ситуація, коли Тайах спокусила Йосифа й, тріумфуючи, відносить його вбрання до фараона. На цьому спектакль закінчується.
Я вийшов надвір та відчув, що це вона. Мені не відвертітись.

Хоча б спробуйте зрозуміти психологію людей похилого віку. Не забувайте, що вас теж наздожене колись старість.

Чергова кінострічка була завершена. Я працював в кімнаті для монтажу, де займався скороченням відзнятого матеріалу. Сценарій до стрічки був написаний мною. Ще в приміщенні знаходився режисер. Він був високого зросту. Ми були обоє дебютантами — він в режисурі, я — в ролі сценариста. Знайти спільну мову було дуже непросто.

Коли я починав працювати над створенням сценарію, то був переконаний в його ідеальності — чим не вартий бути навіть серед Біблійних сюжетів. Та, закінчивши написання, побачив, що він вийшов нудний. Ще за сім днів я відчував до нього ненависть. Я виносив цей сценарій, подібно кобилі, що носить своє маля під серцем, але у нас була одна відмінність. Кобила мала впевненість в тому, що її дитя — майбутній шляхетний скакун. А моє лоша було понівечене руками режисера. Попона, що лягла на нього, була довжиною 2,8 тисяч (!) метрів, а ще він дав йому шоколадного вівса, перефарбував, як йому самому заманулося. Тепер моє лоша червоне. А в фіналі взагалі він відчепив йому голову й намагається втулити на інше місце.

Розмова між нами тривала більше години. Був шанс завершити все сваркою, та нам треба було врешті доробити цей фільм. Навіть через роки я вдячний тому режисерові за стриманість та шляхетність в діях та словах.

Він ставить мені питання: хіба ж таки сценаристові можна ставити свою думку вище думки режисера? Адже режисер робить розстановку кадрів саме так, як вважає за потрібне, як уявляє. То як автор мусить діяти? Невже лаятися з режисером?

Я прислухаюся до його слів, одночасно мотаючи ручку пристрою. Вже відчуваю біль в очах, бо зовсім дрібні малюнки мелькають — їх аж 54 на 1м.

Я говорю про те, що компанія, яка придбала сценарій, повинна сприйняти його ідейне наповнення, головну думку та відслідковувати, чи вдається режисерові її адекватно втілювати. Бо якщо дії режисерів тільки псують те головне, що закладалося в сценарії спочатку, то потрібно замінювати режисерів. Якщо ж недотримані якісь незначні деталі, то це не варте уваги, це просто їхній творчий політ. Я побачив, що моя думка зачепила режисера й він почав ставитися до мене з більшою прихильністю.

Якось я відвідував сам процес зйомок. Все суперечило моїй уяві. Я був переконаний, що і його дії — неправильні. Він спитав мене про те, чого я на той момент не проговорив те, що не сподобалися. Я відказав, що промовчав через те, що мав уявлення про своє місце в усьому процесі. По завершенню зйомок мав можливість позбутися тих кадрів, які мені були не до вподоби. Власне це була не одна сотня метрів, яких би я з легкістю позбавився. Прийняли рішення, що буде так з цими кадрами, як вирішить Директор, та його вже давно не було на місці, бо вже був досить пізній час доби. Та я був переконаний, що наступного дня Директор стане на мій бік.

Спостерігаючи за розстановкою декорацій, я мав час подумати ось про що — люди часто не відповідають тим речам, які їх оточують, які вони придбали, чи збудували, чи десь взяли за чийсь рахунок. Це досить цікаві експерименти — відділяти особистість від декорацій, які навколо неї. Про це я дізнався від Професора. Його імені я не називатиму, та зауважу, що його можна відшукати на сторінках історії архітектури Республіки. В наших містах є його будівлі, і вони є їх прикрасами. А історія кіно пам’ятатиме його назавжди невтомним працівником.

Я блукаю по знімальних майданчиках із Професором. Зараз він займається побудовою декорацій. Знімати ще ніяк не почнуть, бо, як виявилося, в якомусь темному закутку не вдається зробити підсвітлення. До цього Професорові доводилося аж 3 рази декорацію перебудовувати. Здається, що режисерові вона просто ненависна. Вони спілкуються на високих тонах, аж доки не прийшов адміністратор, що почав лаятися через відтермінування початку зйомок. Я та Професор вийшли на свіже повітря.

IV
Я дуже полюбив море. Ненавиджу ходити дорогами. Біля моря ж кожен шлях новий.

Під час читання романів (крім тих, що написані моїм сином), в моїй уяві постає письменник, що займається перечитуванням свого «дітища», й викреслює з нього якісь епізоди. Його найвища мета, щоб після прочитання його книги ми зітхали. Потім можна сідати за написання іншого роману.

Створені мною романи вже відправлені до бібліотек, а відзняті — до фільмотек. Моя мета досягнута. Наразі я не займаюся написанням романів, я займаюся мемуарами. Дістаю з глибин своєї пам’яті відрізок часу, про який мені приємно згадувати, від якого тепліє на душі, й записую те, що в ньому відбувалося. Займаюся написанням, в першу чергу, для своєї персони. Мені цікаво цим займатися, все це знову переживати, записуючи. Ті читачі, яким буде важко дочитати до останньої сторінки, можуть цього не робити. Це означає, що для них ще не настав час прочитання моїх мемуарів.

Відзначу про забуте, сиджу на морському березі. Нікому тут мене не видно. Нахилившись до моря, я немов торкаюся руками до чола нареченої, воно холодне, а потім до такої ж самої шиї. І певно, що не всі змогли збагнути, що весь час я мав лише одну-єдину наречену. Кожна хвилина мого буття на цій землі була для неї, їй присвячував сталеві шпаги та задля неї оборонявся важким щитом від інших мечів. Сім десятиліть я тут живу. Проходила повз мене величезна кількість людей — йшли чужі та рідні. Й кожній з них я міг гордо подивитися в очі, коли боронив свою наречену, ім’я якій — культура нації.

В юнацькому віці я був невисокий та стрункий. Мав сірі виразні очі, енергійний рот, в погляді моєму було щось насмішкувате та вперте. Руки мої любили жіночі тіла, а ще вони були без тями від паруса та гвинтівки, а інколи лишали все попереднє, аби створити любовний вірш. Я був переконаний, що другом та ворогом можуть бути два лиця, сховані в одному тілі.

Хода Директора була дивна, з похитуванням, ніби в моряка. Раніше він дійсно плавав. Це були часи війни. Ім’я їхнього крейсера «Ісмет» навівало страх на ворога, та всі, хто були на судні, чудово розуміли, що щомиті можуть бути підірвані міною. Кожної темної ночі зі всіх кораблів ішло чергувати декілька чоловік. Вони брали поганий старий пароплав та навантажували на нього міни. Потім пливли на ньому в ті місця, де зазвичай міг рухатися ворог, і розставляли свої пастки. Та всім матросам наперед відомо, що плавучі міни — дуже капризні штуки, тож поганому пароплавові ще ні єдиного разу не судилося вернутися до берега. Займатися розставлянням мін — обов’язково померти. В матросові оселяється страх, як і в кожній живій істоті. Відшукує гроші й знаходить жінку, яка своїми вустами затулить в його роті смертельний крик. Останню годину він стоїть на землі й живе. Він напився. Його знайшли патрульні, прочитали пришиту на шапку адресу та відтягли на судно. Близько тижня матросові доводиться боротися з нереальною смертю та реальним лікарем. Врешті йому вдалося одужати. Потім йому розказали, що його пароплав з мінами підірвався недалеко від турецького берега. З тих пір матросові ненависний спирт. А коли мусить випити, то закриває ніс та проціджує його краплинами. І до нині в нього це лишилося. Я колись бачив.

Прямую в їдальню, де знаходиться Директор. Поблизу самого приміщення товпляться жебраки, а саме приміщення — з мухами та бродячими собаками. Директор обідає сам за столиком. Його трапеза настільки швидка, що здається, немовби він їсть одразу двома ложками. Я підсідаю за його столик та кладу на стіл конституцію. Починаю гучно читати, він не промовляє ні слова, далі обідає. Принесли друге. Кіт, що всівся недалеко, отримує від Директора м’ясо, шматочок. Любов до тварин в нього лишилася ще з матроських часів. Йдемо геть. Я задоволений, бо він погодився з моєю Конституцією.

V
Далі говоритиму про милого Сева. В мене висить портрет, на якому зображений його дід, вбраний в полотняний одяг. Він стоїть посеред саду, обіпершись на палицю. Має певно не менше дев’яти десятків літ за плечима.

Пам’ятаю, як мені повідомили, що в місто приїхав Сев. Він був художником і моїм першим другом. В кіноіндустрію він прийшов як режисер, але перша ж його комедія зазнала краху. А зараз вирішив повернутися та знову знімати.

Вся знімальна група мешкала в готелі. Ми з режисером мали обговорити деякі моменти по сценарію, тож я повинен був піти до нього. В режисеровій кімнаті був не тільки він, а ще й жінка. Вона курила поблизу вікна, тоді як режисер вклався на ліжкові. В мене промайнула думка про те, що я заважаю і маю йти. Жінка була блондинкою, її волосся було підстрижене, вбрана вона була в англійську блузу, а її стрункі та довгі ноги простягалися на стільці перед нею. Вона ледь глянула в мій бік. Я заметушився, говорячи, що поспішаю зустрітися з Севом (бо не хотів створювати для них незручності). Вона піднялася. Тієї ж миті я вже практично забув відчуття невдоволеності, що огортало мене перед цим, прагнення кудись бігти теж зникало. Натомість я відчайдушно захотів поблукати вулицями, притискаючи до свого тіла її лікоть. Вона поводила себе так, немов позаду неї йшли кілька слуг, несучи довгий поділ сукні. Я розчервонівся. Попрощався і, щойно закрив двері, до мене долинули слова: «Бажаєте чаю, Тайах?» Це справило на мене таке разюче враження, що я навіть попрямував не туди, куди слід. Задумавшись, я зіткнувся із Севом. Потім в його номері говорили про те, як провалився його перший фільм, а також про його нову стрічку. Він планував зняти картину про море. Сев поставив мені питання — чого я повернувся з кімнати режисера надто швидко? Я відказав, що там була дівчина, що мені не до вподоби. Згадавши її ім’я, я перепитав до чого тут «Йосиф Прекрасний»? Там є цариця-спокусниця? Сев відказав: «якраз вона там і є». Я відчув, що червонію, та Сев зробив вигляд, що не помітив.
Він поділився, що зніматиме фільм про море, судно, матросів та тугу за рідною країною. Помітивши, що я не дуже підтримую розмову через відсутність настрою, Сев потяг мене в кімнату режисера.

Ми всілися всі на одне ліжко: я, Сев і Тайах. Перед нами проходжується режисер, а на дивані сидів оператор.
Тайах сидить поруч. Від її плеча я відчуваю тепло. Від жінки йде чудовий запах. В мені з’являється непереборне бажання говорити їй приємні речі. Та вона поводиться стримано й холодно, вона має професійну посмішку балерин — посміхається тільки за допомогою рота та білих зубів. Не більше.
Минали година за годиною. Кімната поринула в інтимну темряву. Я відчув на своїй руці обережну руку Тайах. Вона поклала її й не забирала. Я обожнюю людські руки — вони є додатком людського інтелекту. Мої пальці почали ніжно, пестливо торкатися її шкіри на руці. Тайах схилилася ближче до мене, я ж — до неї. Моєму вухові було лоскітно від дотику її волосся.

Раптово бачу камін. Докладаю дрова та вкриваю ноги пледом. Пів століття тому моїй крові вдавалося краще мене зігріти. Емоції наповнили мене, і я якусь мить тихенько плачу.

Повертаюся до згадок. В режисерській кімнаті я звертаюся до Сева із пропозицією своїх послуг. Тайах знаходиться посередині між мною та Севом. Я нахиляюся до нього й відчуваю, що вона грудьми торкається моєї руки. Я не роблю зайвих рухів, аби все видавалося випадковим.

Три голови вкупі, три змішаних дихань, три руки одна на іншій (рука Сева вже була на наших), сутінки приміщення, дружні стосунки, в які вплелася в ролі повноправної середини жінка. Суцільний синтез та натхнення — ось ким ми втрьох тоді були.

VI
Сонце ще не вийшло з-за обрію. Морські простори виглядали темними й спокійними. Я із Севом та актором-тубільцем покинули готель та прямуємо до порту.

Східцями ми збігаємо донизу, подібно до школярів. До військової гавані туляться рибальські човники. Актор побіг в пошуках свого знайомого рибалки.

Ми ж пішли далі і вже майже дійшли на край молу. Світанок. Сидять рибалки. До хвилеріза має прибути човник. Саме на нього ми й прийшли.

Цього дня тиждень завершувався, а Сев завжди казав, що саме в неділю в його голові виникають чудові ідеї. Стояв дубок зі змотаними парусами. Тросом до нього прив’язали невеличкий човник, схожий на дубок. Виглядало так, наче то його дитина. Дубок мав ім’я «Тамара».

Сев спитав, що я думаю про його сценарій. Та самим сценарієм є його ідея, яка не поміститься ні в які слова. Хіба що їх має промовити сам Сев, але й того буде не достатньо — потрібно буде ще додати його усмішку, манеру та веселість. Ми почуваємося чудово, розмовляючи на морському березі. Море має щось спільне зі степом.

Сев розказав мені одну історію. Жив-був собі старий чоловік. Мав він за плечима більше 100 літ. Були в нього не тільки онуки, а й стільки правнуків, що він і сам не знав до пуття скільки їх є. Правда, сини його вже всі померли. Він почав втрачати зір, і правнучата виставили його за двері. Вирив він землянку біля ріки та й став там жити. Взимку над його житлом вовча зграя лишалася ночувати, а літнього часу — все заростало травою. І була в цього діда така жага до життя, що здавалося ніби він ще сто літ житиме. Та раптом вовки порвали його.
Все не могли ми дочекатися нашого актора, тож почали із шаланди рибалити. Сев захоплений риболовлею. А ще він говорить з кожною спійманою скумбрією. Власник шаланди каже, що цього дня штормитиме.
Ввечері шторм вже лютував. Перед нами постає море в гніві!

Хвилі були великими та сильними. Стояв туман. А я та Сев сиділи на молі та говорили про Тайах. На думку її подруг, з нею відбулися зміни. За декілька літ до цього вона кидала одного чоловіка заради іншого, вважаючи себе авантюристкою. В ній змішана кров двох націй: італійської (по батькові) та слов’янської (по матері).
Зазвичай вона була непосидючою, тільки тут , ніби втрапивши в лагуну, захотіла спокійно плисти. Сев сказав, що нині її тіло потребує відпочинку та відновлення чутливих нервів. І настане врешті період, коли вона відчує себе дівчиною. А потім Сев сказав мені: «Ви ж любите її, пане редакторе». «А ви кохаєте її, Севе», — відказав я.
Йдучи назад в готель, ми стріли Тайах. Її золотавим волоссям грався вітер, вона тримала капелюшок в руці. Ми схопили її за руки й тягли на мол. Вибігаючи на мол, ми щось викрикували, жінка наспівувала. Раптово воно обійняла мене й припала до моїх губ пристрасним цілунком. Далі її поцілунок дістався Севу.

Тепер Тайах всміхалася щиро. Їй подобалося, як я та Сев у театрі дивилися на її танці.

Шторм набував найбільшої люті, коли ми зрозуміли, що бачимо щось на хвилі, яка наближається. Стало ясно, що бачимо людину, яка тримається за щоглу. Сев помчав у море, хоч аніскільки не плавав. Стоячи наполовину у воді, він чекав наближення.

Викинутий на берег чоловік був живучим, правда й ми робили все, що знали, щоб він ожив. Він мав блакитні очі. Прийшовши до тями, він попросив попити. Ми послали Тайах по спирт, а врятованого віднесли в затишне місце. Там роздягли його й віджали одяг. Повернулася Тайах з горілкою в руках. Горілка пішла на розтирання всього тіла, що було дуже холодним. Це був прекрасний екземпляр чоловіка. Прийшовши до тями остаточно, чоловік засоромився, зрозумівши, що зовсім оголений. В очах Тайах горіли вогники.

Сев мовив, що цей епізод може стати прекрасним початком кінострічки.

Після того, як матрос вдягнувся, погляд Тайах став смурнішим. Перед нами постав матрос на ім’я Богдан. Він був чорнявим та смуглим, хоч зараз зблід. Лице було приємним, хоч назвати його красивим не можна.

Лютування шторму продовжувалося. Сев вирушив доправляти матроса, а ми з Тайах пішли до Професора. Він пригостив нас динею, а мені подарував бронзову статуетку Будди, датовану 15-им сторіччям.

Тайах розказала про порятунок матроса. Професор порадив їй не зв’язуватися з матросами, бо вони не довго бувають на березі. Та жінка відказала, що її манять горизонти. Вона відчуває, ніби вона ще молода й наївна.
Ми попрощалися з Професором. По дорозі цілувалися і нам було байдуже до всіх навколо. Під готелем ми спинилися, й дівчина запросила зайти до неї, бо вже наступного дня вона вирушить в Геную. В її номері посідали, згубивши розуміння власності рук. Ми тулилися, подібно дубові та лозі. По черзі змінюючи ролі.

Тайах поділилася тим, що її тітка серйозно захворіла, а в місті Мілан мешкає рідний дядько (по батькові).

Казала, щоб їхав з нею. Я тримав її на руках. Вона спершу перелякалася, та згодом зрозуміла, що я не схожий на її попередніх чоловіків. Ми кружляли кімнатою. Далі ми попрощалися, і я пішов, відчуваючи, що ці відносини — надважка ноша. Навздогін вона гукнула: «Не згуби Богдана».