XIV
Перо Професора рипіло на зшитому англійському папері, датованому 17-им століттям. Перша сторінка мала малюнок, який власноруч наніс Професор. Це був двомачтовий бриг, точніше, його контури. Під малюнком червоною фарбою було написано: «Корабельний журнал «Онтон»» і примітка, що корабель в плаванні ще не був.

Професор написав про те, що для корабельної справи використовується лише те дерево, що зрубане восени або взимку, бо дерево навесні має багато соку й перетворюється від цього на людину. Матеріал — тільки дерева в осінньо-зимові пори року.

Для здешевлення ціни кораблів їх іноді роблять з американських сосен. Довговічним торговельним кораблям необхідно виготовляти кіль з дерева «бук». На територіях південних морів також використовують для цього тисове дерево, вода не здатна його згноїти. Для наших морів прийнятні дуб із сосною. Та ми візьмемо ще й дорогий тис та букове дерево.

Запланкуємо внутрішній та зовнішній бік тисом, якому не страшна вода. Він ще має іншу назву — негній-дерево. Палуби буде дві — одна нижче, інша вища. Під нижчою розташуємо їжу з товарами, солодкою водою та затишною темрявою. Над нею знаходитимуться каюти. Зверху вищої будуть щогли та паруса, а ще небесна гладь. Вища палуба буде покрита сосною. Вона має легку вагу, а ще смолистість. Хвиля поковзає ними та й вернеться назад до моря. З горіха необхідно вирізьбити майстра корабля. Ним може бути сильний вовк, хитрий лис чи дужий ведмідь.

Дві мачти будуть встановлені ледь похило відносно корми.

Парус буде виготовлений із льняної тканини. Коли варити смолу, то необхідно до кожного казана додати сіль (дрібки вистачить) та медового щільника. В давніші часи ще додавався живий півень, аби корабельний люд був наділений чутким сном та не зміг проспати парус.

XV
Форма рани була подібна до серця. Я її не тільки відчуваю, а ще й можу бачити. Чую, як мене шиють, а ще голос лікаря, який говорить, що в Богдана гірші справи.

Нас із Богданом так і поклали до одної палати. Я мав одне ножове поранення, а він парочку. Нас вчасно побачила Поля, через що ми й були порятовані.

Богдан каже, що злочинцем міг бути Сев, бо його бере злоба через Тайах.

Невдовзі під наглядом лікаря нас опитують двійко чоловіків. Вони ставлять питання про те, хто, на нашу думку, міг бути тим чоловіком з ножем, я глянув на Богдана, змусивши цим не говорити його припущень.

Потім Богдан каже, що нападав на них лівша, на верхній кінцівці якого мають лишитися відбитки моїх зубів, бо я її добряче вкусив. Я мовив, що навіть за умови, що дізнаюся про те, що цей вчинок справді був зроблений Севом, моя любов до нього не зникне, як і дружба.

В нашу кімнату примчала Тайах. Вона явно дуже хвилювалася. Богдан мовив їй, що вона, певно, задоволена через те, що стала жінкою, через яку чоловіки ладні одне одного повбивати. Та вона відказала, що коли такі бійки продовжаться, то вона буде змушена покинути обох, бо нікому не належить, і не є власністю.

Я мовив Тайах, що отримав її листи та сказав, що їй варто їхати до Італії та відшукати того чоловіка, до якого вона тоді не вийшла. Сили покидали мене, я поринув у сон. Розбудив мене Сев, точніше, його бурхлива поява. Він привітався за руку з Богданом, поплескав мою руку, що лежала зверзу ковдри. Жодна тінь, здається, не торкнулася його лиця. Богдан звернувся до нього з проханням подати води. Сев зробив це лівою рукою.
Сев поділився своїм баченням сцени фільму, в якій чотири «зайці» з угільного трюму будуть викинуті в море. Він мовив, що у фільмі вони помруть від відсутності їжі з водою, а не від того, що задихнуться у вугіллі. Трійко людей (останній з’явиться пізніше) вже не мають сили від голоду. Вони сподівалися, що їх годуватимуть за ту платню золотом, що вони віддавали при посадці. Двоє з них убили третього й закопали в купі з вугіллям. Після цього до них доєднується безвухий китаєць. Їм він не до вподоби. Матрос починає битися. Він накидається на китайця, тримаючи ножа, та той… «Вкусив його за руку», — додає Богдан, пильно спостерігаючи за реакцією Сева. Сев виражає повний спокій та говорить, що це не притаманно китайцям. На цьому розмова була обірвана, бо медична сестра сказала, що пораненим треба відпочивати.

Тайах із Севом ідуть до цирку. Виступає красень кінь Метеор. Вони ним замиловані. Сев говорить, що йому б хотілося подарувати їй коня. Та дівчина не в захваті від такої ідеї. Наприкінці номеру скакун наближається до неї, та вона відмовляється його гладити. Наступним розпочинається номер із голубами. Наприкінці один із птахів сідає не господині на руку, а на коліна до Тайах. Дівчина його проганяє. Сев говорить, що може подарувати їй птаха. Вона знову відмовляється. Лев теж їй не до вподоби.

Жінка зривається та йде. Сев зве її «манкі», себто мавпа. Звертається до неї з питанням про те, чи має вона до нього любовні почуття. «Чесне слово, я не розумію, Севе. Коли я чую від вас про кохання, то в мені є хвилювання, але не страх. А коли кохаєш, то говорять маєш боятися». Сева поглинуло розчарування. Дівчина промовляє далі: «За всі мої роки тільки тобі й редакторові вдалося заволодіти моєю думкою. Я ніколи не знала такого ставлення до себе. Першою чергою всі прагнули опинитися в моєму ліжкові. З моєї пам’яті вже почало стиратися розуміння того, що буває на цій землі самостійне життя та міцне кохання, якому жертви не страшні.
Світ уявлявся мені солодкавим чоловіком, що здатен потрощити мої кістки та зникнути вранці, відпивши зі мною бокал моїх сил та крові. З моїх спогадів стерлася згадка про дитинство та про час юності». Сев спитав: «А якщо б я зробив вам зараз пропозицію та забрав би навіки. Коли б я взяв вас на руки…» Дівчина перервала його. «Не потрібно, Севе. Я не маю, що сказати на це. Та в мене є таке відчуття, що я доживаю останній свій час. Вам вдалося підняти мене з якоїсь місцини над дорогою, де я лежала, втративши людське лице, ви посадили мене на судно, то ж не відбирайте в мене можливість пливти, розправивши парус».

Повернувшись до зали, Сев із Тайах потрапили на виступ морських гімнастів. Однією з них була гімнастка, вбрана в рожеве трико. Тайах була рада та аплодувала дівчині.

Після вистави Сев та Тайах пішли разом. Для чоловіка почало відкриватися розуміння дечого. Та це нанесло ще більший тягар на його душу. Але він намагався сміятися та навіть розказувати анекдоти. Але дівчина їх не чула й сказала, що далі піде сама. Вони попрощалися поцілунком в щоку. Дістатися свого дому в Сева вийшло лиш на ранок. В одязі він звалився на канапу та поринув у сон.

XVI
Почали змінювати колишній дубок «Тамара». Він мав бути не більше, ніж основою. Він буде обшитий новим деревом, обсмоленим та спущеним на воду. Вже на воді будуть виміряти його стійкість, ставитимуть мачти та завершуватимуть внутрішнє оздоблення: доробляння кают, палуб, керма тощо. Дубок не буде декорацією на один день. Він вийде на велику воду.

Коли судно ще знаходиться на землі, навколо нього має бути любов та увага, веселощі, легкі пісні та достойні люди. Тоді він подібний до хворої людини, якій потрібна безмежна вибачливість та терпіння.

Професор стоїть на невеликому шматкові палуби, що з’явилася на кормі. Він милується тим, як кипить робота. Господар трамбака став неофіційним помічником Професора.

Десь знизу долинає звук голосу Тайах, яка запитує Професора дозволу забратися до нього. Їй допомогли залізти. Її біляве волосся переливається золотом під сонячними променями. Столярним робочим, що працюють, до вподоби дівчина. Сівши, вона милується морем.

Вона зовсім не змогла заснути цієї ночі. Займалася складанням речей, читанням книги, щоправда зовсім не може згадати про що, довгий час простояла під холодною водою в душі, перечитувала стару кореспонденцію. А на ранок пішла до набережної.

Зауваження письменника
Лист меншого сина То-Ма-Кі, письменника на ім’я Генрі.

Лист написаний за допомогою пера, хоча зазвичай Генрі користується друкарською машинкою. Чоловік пише свої зауваження та зазначає, що йому важко здогадатися чим скінчиться побудова судна та доля персонажів. Чоловіки: Сев, Богдан та редактор є рівними сторонами трикутника, тож передбачити вибір Тайах важко. Син говорить, що у батька в мемуарах є пару тижнів часу, доки поранені чоловіки перебувають на лікуванні.

Генрі дуже припав до душі корабельний журнал, створений Професором. Він навіть дав поштовх для написання сином поезії про корабель та вітрила. Її він написав до листа.

Генрі займався написанням послання під час батькового сну. Чоловік з любов’ю спостерігає за тихим відпочинком рідної людини. Говорить про брата, який йому нагадує петарду своєю балакучістю, активністю. Він заслужив собі репутацію гарного пілота та футболіста, але йому неясно, з якою метою треба було займатися трощінням стільців, палінням книжок та втопленням Будди. Та хоч і не розуміючи деяких моментів поведінки брата, Генрі відчуває гордість від того, що в нього є такий брат.
Потім він говорить про море, а також великого художника Ван-Гога, якому судилося прожити лишень тридцять сім літ. Зауважує про його картину на морську тематику «Кущі».

Генрі пише для брата пісню «Пам’ятник», до якої ще потрібно підібрати мелодію.

Живе хай — веселий орел-капітан,
Що в морі й повітрі веде караван!
Та іншого треба поставить на скелі,
Про іншого знають нехай менестрелі…

Генрі не згодний із братом стосовно острова Ява. Крім аеродрому він має багато прекрасного.

Син ще пише декілька зауважень до твору. Йому до вподоби Богдан, він притягує своїм оптимістичним ставленням до життя.

Образ Тайах йому здається авантюрним. Вона здатна багато чого відчувати, добре знайома з реальним життям, яке було в деякий час досить жорстоким до неї, та це змогло її піднести. Іноді їй доводиться впасти, але вона неодмінно встає та прямує далі із силою та впертістю. Він припускає, що вкінці батько зробить парою Тайах та Богдана. І звертається з проханням від імені читачів не розлучати їх.

Кінець листа звучить так: «Ти ще спиш, але крутишся, тож скоро проснешся, тому буду закінчувати писання».

XII
Судно вже на воді. Новенькою палубою гуляємо я та Богдан. Прибіг Сев. Спершу не бачив нас, доки ми не обізвалися.

Ми просили його притягнути горіхову колодку, яка була внизу. Богданові хотілося вирізьбити майстра корабля. Ця фігура має стояти під бугшпритом. Вона має виконувати функцію оберега від рифу та заспокоєння хвиль.

Сев доставив до нас деревину, бо ми ще не мали сил. Також він пообтісував її. Найбільше працювала його ліва рука. Богдан порадив, аби він підкотив рукава для більшої зручності, та оглянути його кінцівку не вийшло, бо він відлучився.

Богдан взявся за різьблення колодки. Він мав в цій справі багатий досвід ще з часів перебування на острові Пао. Він тоді жив у одного малайця — хижого старого морського розбишаки, в якого були дружина та донька. Богдан був вартовим, охороняв крам, тобто те, що грабували з кораблів. На той період була війна і велика кількість суден йшла новими шляхами. Малаєць використовував таку нагоду: в темряві займався грабунком пароплавів, а тоді затоплював їх.

Якось Богдан здав крам, йому хотілося якоїсь пригоди. Натрапили на судно невеличкого розміру. Напавши, отримали відсіч від капітана. Він вдарив господаря-малайця, лишивши йому гулю на голові. Поки він оговтався, в капітана вийшло вкрасти зброю в китайця без вух та втекти. Малаєць так розізлився, що вбив китайця та викинув у море.

Надвечір Богдан пішов до малайцевої доньки на ім’я Баджін. Вона була його першим коханням. Хлопець був вельми схвильований. Тайах перервала Богданову розповідь, мовивши, що й так зрозуміло, чим все скінчилося.

Богдан відказав, що, мабуть, вони поцілувалися, та він не все вже добре пам’ятає. Тоді він пішов до судна, оскільки хотів на ньому забрати подарунок дівчині. Йшовши палубою, помітив вогонь та сховався. Він побачив, що якась постать підпалює судно (на ньому, до слова, Богдан хотів повернутися додому). Це був безвухий китаєць. Між ними зав’язалася бійка. Прибігла Баджін. Богданові вдалося вбити суперника, а дівчині — загасити полум’я.

Після розповіді Тайах навіть здалося, що вона чує дим, тож жінка попрямувала в трюм та каюти все обдивитися. Із суші вбігла Поля. Вона повідомила, що дізналася про те, що дубок хочуть спалити. У трюмі хтось поклав гніт, який після того, як догорить до сірників та клоччя, мав розгорітися великими вогнем. Ми зірвалися на пошуки і в щілині помітили, що під нами вглиб вже горить вогонь. Господар трамбака його загасив. Трюм поглинула темрява. Я відчув на своїй шиї обійми Тайах. Вона мовила, що їй хочеться покинути це місце. Ми зійшли на сушу.

Руки Богдана потроху перетворювали горіхову колоду в червону дівчину. Її лице було подібне до лиця Баджін. Її руки були підняті вгору, немов вона збирається пірнути. Її груди робилися все більш округлими та виглядали пружними, а стегна — принадними. Майстер корабля — жінка. Корабель тепер був порожнім. Добудувавши його, всі його покинули. Відчувався запах живого дерева.

XVIII
Корабель був закінчений, і сьогодні вперше тут мають заночувати люди. На судні вже був Сев. Він очікував нашого приходу — мене та Тайах. Разом ми зготували страви, підготували вино.

Я прийшов до Тайах в театр. Чекав, доки вона по закінченню спектаклю прийме душ та перевдягнеться. Вона сказала, що відчуває тривогу, бо якась подія має відбутися — таке в неї передчуття. У моїй руці був бронзовий Будда. Рука тремтіла. Я сказав їй: «Мені відомо, що відбудеться — здійснення мрії. Мачти свистітимуть і гойдатимуться реї. Лиш одне прохання в мене є — не забувай мене. До речі, жоден клаптик одягу не прикриває твоє тіло, а ми же маємо йти звідси».

Надворі вже було темно, ми покинули приміщення.

Сушу ми покинули на човні. На бриг залізли плетеною драбиною. В каюті на нас очікував Сев. Ми стали біля входу в кухню. В приміщенні був Богдан, який стиха співав та чистив картоплю. Ми тихенько пішли.

В каюті була напівтемрява. Світила лиш одна свічечка, поставлена в пляшку. Я лишив біля неї Будду. Усім трьом почувалася якась урочистість. Ми зняли одяг та посідали за столом. На столі були страви й вино. Розломивши хліб на 3 частини, посипали на них сіль. Сев поналивав усім вино. Тайах мовила: «Я піднімаю келих за відчуття страху перед невідворотнім. За те відчуття страху, яке вказує на людське зростання… Я піднімаю келих за життя». Потім ми з Севом теж по черзі сказали тости.

Раптово Сев звернувся до Тайах з питанням, його чи мене вона вибере. Вона була розгнівана й відказала, що вибрала обох нас. Я відповів, що хоч вона знаходиться з нами, та думки її з іншим. Сев вигадав гадання на сірниках. І запропонував, аби Тайах витягла один із двох (цілий сірник означав Сева, переламаний — мене). Жінка дістала цілого. А тоді розпрощалася з нами й вийшла.

Я відірвав Будду від трону, на якому він сидів. З нього висипалися речі: папірець із значками, 3 тріски і насіння рижу. Ні одного камінця. Ми детально роздивилися всі речі. Риж означав працю, їжу та продовження життя. Тріски — полум’я, видобуте тертям деревини. Папір означав молитву. Свічка повністю згоріла.

Ми вийшли з приміщення, бо раптово відчули задуху та тісноту настільки сильно, ніби зовсім не стало повітря. Йдучи біля кухонного приміщення, ми почули, що дівчина сміється, а Богдан голосно веде розповідь.
Раптово я взяв Севову руку та підніс її під світло. Він був здивований, та не суперечив. Я спитав, чи на його руці є шрами, але вже сам бачив, що немає.

Раптом ми побачили двійко людей. Вони крадькома залазили на корабель. Одним з них був чоловік, якого ми від гамселили за погане висловлювання про Полю. Вони були впевнені, що на судні тільки Богдан. Я наніс удар кулаком рибалці. Не очікуючи нападу, вони спершу не захищалися. Ми побігли, та перечепилися й повалилися додолу. Сева схопили й били. Не знаючи, що робити, я вхопив весло й зі всієї сили замахнувся ним. Та воно вдарилося краєм по ванті, мачті й зламалося, розбивши ліхтаря.

Тією частиною, що лишилася в мене в руках, я таки наніс удар. Потім в пітьмі в купі чоловіків я намагався дістати Сева. Він бився з іншим чоловіком. Я відшукав ліхтар, який освітлював мені дорогу до бригу, й присвітив. Ударений мною чоловік ліз в напрямку борту. Я його не затримував, бо сам біг на порятунок Севові. Разом ми змогли його здолати. Він лежав та просився, випльовуючи кров. Ми облишили його, він втік. Я вимкнув ліхтаря.

Вийшов Богдан і мовив, що нарешті в нього вийшло згадати ім’я китайця — Сіо-Бан.
Підплив господар трамбака, й вони разом з Богданом стали бурчати, що не горить ліхтар.
Ми попливли хазяїновим човном. Обернувшись побачили, що Богдан вішає ліхтаря. Поруч стоїть жінка.

XIX
Мої сини провідали батька саме в потрібний момент, коли відбувалися переломні моменти в мемуарах: зустріч зими з осінню та зими з весною. Старший виріс метким та проворним. А менший — неврівноваженим, подібним до весняної повені. Я думаю, що невдовзі він покажеться мені з парою, бо його рядки насичені жіночим впливом.

Починається новий день. Через балконні двері мені видно пробудження Міста. Позаду бульварів видніється порт зі щоглами та димарями. Я вже не хочу відчувати нестійку палубу під ногами. Я прийшов у порт і скинув якір. Під моїм парусом повиростали нові судна — мої діти. Тепер їхня черга плавати морями.

Чую стук у двері. Це Генрі. Ми довгий час розмовляємо про найрізноманітніші речі. Коли зі мною Генрі, то я відчуваю більшу любов до Майка. А коли поряд Майк, то навпаки.

Мої хлопці, мов з одного матеріалу. Та цей же шмат, з якого вони постали — я сам! Я бачу свої риси в обох із них. Від матері теж їм дісталася доля матеріалу та роботи. Стара, не ображайся, що я зараз тулюся до молодих літ. Я був вірний тобі. Ти ж знаєш про це. Генрі розпитує, чи відвідувала ти Італію. Він намагається спіймати мене й ідентифікувати тебе в дівчині, що сидить на березі в Генуї в купальному костюмі. Та ми не будемо пускати його до наших справ, так?

Генрі взявся дочитати мої мемуари, йому хочеться з них вивідати про щось. А я, схожий на хитрого старого лиса, виходжу геть. Сім десятиліть за плечима. Та й зараз у мені є гостре відчуття саду, посадженого мною.
Телефонує Майк і гукає в трубку: «Татку, пролітаю південні моря й не зміг тебе не згадати. Поруч мене симпатична пасажирочка. Вона прохає заспівати «Пісню капітанів». А я давав тобі обіцянку стосовно її мелодії. Послухай!»

Лунає його спів та кокетний сміх жінки. На останніх рядках входить Генрі. Ось так ми й зібралися родиною. В мене наче знов починається життя.

Попід нами знайома земля,

Капітан!

Кораблі підняли якоря,

Капітан!