Мене настільки зацікавила збірка оповідань Жозе Сарамаґо, що про закладені сенси у кожне із них, мені хочеться обговорювати окремо.
Оповідання "Рефлюкс" порушує тему надмірності поховань і обмеження простору для мертвих. Людські поселення настільки розростаються, що мертві починають повертатися, оскільки на цвинтарях уже не має для них місця. Люди настільки переймаються будівництвом та розширенням міста, що не замислюються наскільки простір має чіткі межі як для живих так і для померлих. Сарамаґу іронізує над ритуалами та традиціями поводження з мертвими, які навантажують ще більше природу (тут можливо автор натякає на кремацію).

Але в певній мірі ця новела мені нагадала інший твір, і певні порушенні проблеми у них переплітаються - роман П'єра Леметра "До побачення там, нагорі". Тут також порушуються проблема надлишку померлих у суспільстві, яке не готове з тии упоратися. Обидва автори, хоч і різними методами, але все загострують питання межі між життям і смертю в суспільстві, яке більше дбає про поверхневі речі, аніж про суть.