Дотримавшись послідовності, попервах я прочитав «Життя після 16:30» і, звітувавши відгуком шість днів тому, вже готовий висловитися про наступну книжку пана Олександра – «Життя після 16:30. Сім років потому». Зарядивши мене авторською самоіронією, Олександр Леонтійович підриває на невинний каламбур, а саме – додати в заголовок до допису щось на кшталт «шість днів потому». Та, все ж, утримую пальці від набору додаткових слів, пам’ятуючи і нагадуючи вам, що книжка є спогадами захисника Донецького аеропорту, звідки в 14-му він, здійснивши подвиг, повернувся без обох рук, фактично без правого ока, з сильною контузією і кількома втраченими передніми зубами. Перша книжка – більше про повернення до відносно нормального життя, наскільки це можливо з двома протезами, трохи «поремонтованим» оком і зубними імплантами. Друга – детальніше знайомство з «кіборгом» через авторські одкровення, в яких він охоплює весь період життя: від часів дитинства і донині.

          Я не належу до людей з розвиненим відчуттям меж, допустимих у спілкуванні з такими людьми, як Олександр. Мабуть, все дуже індивідуально, наскільки було і за часів моєї служби в інших обставинах, але також в умовах війни. Так, ми тоді переходили риску, коли жарти могли сприйматися сторонніми, як прояв цинізму. Так було між нами – військовими. Ми встановлювали свої правила, дозволяючи собі гостренькі вислови відносно отриманих кимось із друзів поранень чи контузій. Обидві книжки Олександра (доречі, друга повністю увібрала в себе першу, тож на спогади «потому» припадає десь дві третини об’єму) сповнені гумором, сприйнятим мною не для того, щоб колись при певних обставинах його повторити. В нотатник я записав деякі, тож поділюся із вами щоби ви відчули наявність сталевого стрижня в характері конкретно взятої людини. Зараз я це зроблю, а перед цитуванням зазначу, що в переважній кількості зустрічей з ветеранами, які втратили на війні кінцівки, вони тримаються достойно, залишаючи враження людей, впевнених у майбутньому. Не кожен став  або стане заступником міністра, як Олександр Терещенко, проте в їхніх поглядах відсутня безпорадність. І мені така впевненість дає запас наснаги аби, принаймні, не ляпнути щось про втому від війни чи життя.

          Дістаю із записника крилаті вислови від Терещенка:

- на пальцях ніг порахувати;

- власнопротезне приготування;

- а там... протезом подати;

- зціпити титанові імпланти;

- на мій контужений розсуд;

- з мого легкого протеза;

- свої протези ближче до тіла;

- поклавши протеза на серце.

          Як бачите, ген веселої вдачі таки десь є в українцях. Зі сторінок книжки до нас звертається людина, випромінюючи жагу до життя. Хіба не приклад для нас, даруйте, повнокомплектних, але часом причмелених своїми ускладненнями? Ось вам частина тексту, придатна в якості поради чи натяку: «Маю «взяти себе в ноги»  й заспокоїтись». Усміхаєтеся?

          Ні, не без сумних днів і в житті автора: «Настрій і так – хоч протези на себе накладай».

          І безвихідь, як от тут: «Вщипнути себе, як то рекомендує народна мудрість, немає жодної можливості – нічим».

          А ось так Олександр готовий до віртуальних розмов: «Пояснює суть поранення словами «відбився від рук»».

         Не зважаючи на важку тему, яка, так би мовити, обрала автора, спогади викладено, наскільки можливо, легкокрило. Ветеран розкриває очі на проблеми подібних до нього людей з інвалідністю. Ми можемо не помічати чогось, створюючи зручності навколо себе, бо ж: функціональне для мене має бути таким і для інших. Чи не так? Виявляється, правило не універсальне. В чомусь ми маємо робити поправки, враховуючи особливі потреби тих, хто стояв на захисті країни. Як навчитися не забувати про це? Читайте «Життя після 16:30. Сім років потому»!