Яр Левчук. «Гірка амброзія» – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2011.- 126с.

Досить небезпечно в сучасному літературному просторі видавати нехудожню літературу. Враховуючи досить вибірковий інтерес пересічної людини до читання, подібні книги, переважно, потрапляють в поле зору «кола обраних», не у найкращому розумінні цього поняття. Таким чином, це накладає додаткову відповідальність і створює ризик стати книжкою для автора, його друзів, мами і рудої кішки.

Особливо подібні речі стосуються критики і публіцистики. Щоб книга не стала «доСтояннієм»(свідомо вживаю саме це слово) полиць книжкових магазинів, надзавдання автора – зробити її цікавою. Але почасти місія залишається нездійсненою і нездійсненною…

Яскравий приклад тому – перша книга молодого київського критика Яра Левчука (в миру Ярослав Карпець) «Гірка амброзія»(К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2011.- 126с.). Це збірка рецензій опублікованих автором в мережі і паперовій періодиці протягом 2010-2011 р. Найвлучніше її характеризує фраза, що прослизнула у передмові Олега Солов’я: «Читати розмисли молодого критика часом буває цікаво…».

Як відомо, книга починається з обкладинки … І античні мотиви і цікава назва одразу підказують читачеві, що це повинна бути серйозна «класична критика»… Але відкривши скриньку Пандори… починають вилазити всілякі біди.

Біда перша. «Бріфлі.ру».
Більшості школярів і студентів відомі сайти подібного спрямування, де стисло викладений короткий зміст літературних творів, у найкращому разі навіть з коментарями. Рецензія ж передбачає аналіз, в той час коли у пана Левчука – це швидше переказ прочитаної книги із заувагами «це мені до вподоби», «а це я не розумію». На щастя, така тенденція вихолощується ближче до завершення, тим паче…

Біда друга. Універсальний словник-довідник.
В книзі не має жодної рецензії, яка б не містила щось на кшталт словникової статті чи історичної довідки з приводу. До деталей пояснюються навіть найочевидніші поняття, такі «кайф», «есе», «повідомлення» тощо.

Біда третя. Капітан Очевидність.
Часом виникає таке відчуття, що автор хоче розкласти на полички весь твір, зробивши у критичній статті філіал популярного посібника для чайників. І щойно у тексті з’являються речі, не підвладні побутовій логіці, вони одразу потрапляють під гриф «особливо небезпечно» або «неприйнятно»(«… Ліна чомусь народжує горобців(до чого тут горобці?), стає лунатиком. Чому зміни в її житті ніяк не впливають на лунатизм та стосунки з привидом?» («Легке чтиво від Олега Коцарева» рецензія на книгу «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: Пригодницькі повідомлення» Олега Коцарева)).
В той час, коли особливу радість автору приносить пояснювати речі очевидні для людини з хоча б середнім інтелектуальним рівнем («Можна припусти, що за образом нічного метелика ховається жінка, яка продає своє тіло, простіше кажучи – повія» про вірш Вано Крюгера «Нічний метелику Житомирської траси» зі збірки «Ніжна посмішка Берії»).
Пригадуючи пасаж про цільову аудиторію у рецензії на книгу Павла Коробчука «Кайфологія» («Постнеогедонізм(найгірший учень Епікура)»), «Гірка амброзія», судячи з викладу, розрахована на «чайників», самотніх домогосподарок, і дітей середнього шкільного віку. Печаль в тому, що такий контингент навряд чи читає літературну критику.

Біда четверта. Рідний запах нафталіну.
Книги, що не подобаються молодому критику, одразу зазнають всіляких нападів… але після цього мимоволі хочеться ще раз подивитися на звороті рік народження автора, бо так, їй-бо, і чекаєш, що у наступному абзаці буде знайома фраза: «а от у наші часи…».
Ще раз відчути рідний запах нафталіну вдається в улюблених Яром Левчуком рецензіях на збірки інтимної лірики. Там він дає волю почуттям, розтікаючись в метафорах, епітетах і висновках, гідних кращих критиків минулої доби(«Чарівна сила любові, яка не дається просто так, уявляється авторці як війна», «Люди люблять, але для того щоб любити потрібно боротися» («Життєві паралелі» рецензія на збірку Ганни Черінь)).

Біда п’ята (загальнокритична) .Деконструкція.
Все, що автор не може пояснити сам, але дуже хоче, він списує на деконструкцію, постмодерн і гру з читачем, але нині це не лише його біда…

Протягом книги можна простежити криву індивідуального розвитку Яра Левчука-критика. Друга половина написаного помітно сильніша і вдаліша за першу. Автор все ж помічає, що «іржаві та скрипучі замки не відчиняються «старим» ключем розуміння, а прокрутивши його кілька разів, […]слід «відмикати» вже новим зором, новим критерієм слід осягати».

Загалом же, видання збірки з текстами подібного рівня – це швидше авторська примха, під’юджена бажанням прийти у великий світ літератури через дві сходинки…

Критичні статті в межах своєї природи є, так би мовити, повноцінними продуктами і самостійними одиницями. Створена на їх основі книга, нагадує пиріг – якщо хоч один з інгредієнтів зіпсований – страва вже буде не їстівною. А якщо всі продукти не найвищої якості…то про подання на стіл не може бути й мови. Але навіть, якщо цей пиріг і опиниться на бенкеті чи їстимуть його, а якщо їстимуть чи не трапиться у гостей випадком якого шлункового розладу?

Ірина Скакун
Сайт НСПУ (http://ualit.org/?p=10887)