І
Іван Дідух був добрим господарем. Взяти до уваги хоча б те, що він запрягався в борозну, тоді, як його кінь був запряжений в підруку. Люди казали, що він працював більше, ніж його худоба, але ту він, хоча б, жалів, а себе — зовсім ні.

Молоде десятиліття було віддано чоловіком службі в цісарському військові. Коли ж вернувся він до рідного краю, то не зустріли його живими ні батько, ні мати, лиш хатинка і та майже зруйнована. А земелька, що зосталася йому у спадок від батьків, була геть зовсім поганою, та ще й на пагорбі. Той горб був піщаним і сільські молодиці возили звідти собі пісок, тож підрили його добре, викопавши й не одну печеру. Тож здаля цей горб був схожий на велетня з роззявленим ротом. Жодна людина там навіть не намагалася ні орати, ні сіяти. Тож і лаятися за межу там не було з ким. Іван же заходився розробляти та засівати земельку. Запрягав він свого коня та возив гній. Лиш одна біда була, що з підніжжя горба треба було на своїй спині нести те добриво далі. Тож зовсім не дивно, що вітром його «підвіяло» і став чоловік зігнутим, через що отримав прізвисько — Переломаний. Та не даремні були Іванові жертви, бо удобрена земля почала родити. Та на цьому важка праця чоловікова мала тільки початок. Далі він взявся забивати палі та коли по периметру свого лану і обкладати їх твердими кицками (земляними грудами, брилами, які вивернув плуг). Робив Іван це для того, аби вберегти гній від осінньо-весняних дощів, які могли його змити донизу в яр. Так і життя його минало на тому злощасному пагорбі.

А ще він був дивним чоловіком, не схожим на інших. Ну, по-перше, Іван не відвідував церкву. Бував він у храмі тільки на Пасху. А ще його односельці знали, що він «курей зіцірував». Він так робив для того, аби ті не посміли гребтися у гноєві. Їсти Дідух теж звик незвичайно — на лавці. Коли ж люди цікавилися чого саме так він трапезує, то він відказував, що просто має таку звичку. Тож і натура в Дідуха була дивна і занадто самовідданою роботою своєю він теж всіх дивував.

ІІ
Гомін у Івановій хаті — повно люду зібралося, бо всі прощаються з Дідухом, який переїздить у Канаду. Перед цим він усе продав, що мав. Тепер лишилося йому тільки сказати «прощайте» всім односельцям. Він так дивився на всі цих близьких та знайомих чоловіків та жінок, немов хотів лишити в своїй пам’яті їх навік. Кажуть, що так у воду спрямовує свій погляд камінь, що «долішня хвиля викарбутить... з води». Дивився як на щастя, що втратив.

Прощаючись, чоловік всім бажав міцного здоров’я. Адже ці люди завжди були біля нього: з часів парубкування, хрещення діток та до сьогодні.

Ще чоловік згадав про те, що хотів тут відгуляти весілля сина, проте не судилося… З кожним Іванові вдалося погомоніти, тепло обізватися. Тільки до своєї жінки неласкавим словом промовляє Дідух, бо плаче вона, а він їй відказує, мовляв, не він прийняв рішення від’їздити з рідного краю на чужину. Та ще він додає, що його серце огортає страшна туга через те, що більше ніколи сюди не вернеться.

ІІІ
Іван був гостинним господарем і, пригощаючи всіх присутніх, розказав, як же його вмовили переїздити. Його сини-соколи були освіченими та роздобули карту. З тих пір і не змовкали на господі речі про далеку Канаду. «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]»». З одного боку, чоловік хоче піти назустріч своїм дітям, котрі хочуть жити краще від нього, проте він дуже жалкує за землею, яку доведеться лишити, бо вже занадто багато він в неї поклав. Та гості кажуть йому, що той лан не зможе вже прогодувати їхню сім’ю, бо ж їх ще побільшає, коли сини одружаться. Та Іван має власну думку і з розпачем мовить про те, що їхні діти не люблять землі так, як вони, і що хлопці цураються на ній працювати. Він каже про те, що молоде покоління тягнеться до торгівлі і йому треба лиш векселів, а не землі.

Поруч з Іваном стала його жінка, яку звали Катериною. І сказав чоловік до неї й до усіх, хто був на гостині: «Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Люди були вражені. А чоловік ще додав: «А то ті, небого, в далеку могилу везу...» Та чи чув це хто чи ні — невідомо, бо від жінок, як вітром долинув плач-стогін, що війнув, змусивши всіх чоловіків схилити чоло до грудей.

IV
Перед від’їздом просив Іван людей про дві речі. Одна з них — церковна служба за ними, коли їх не стане (він попросить синів надіслати сюди звісточку).

А другу річ чоловікові ніяково й мовити, але він зважився. На своєму лані-горбі він поставив важезний кам’яний хрест і сказав, що горб повинен його носити на собі так, як його, Івана. У тому хресті — пам’ять про нього. Ще чоловік сказав, що той горб — найдорожче, що він має і коли б можливо було, то забрав би він його із собою, вкинув би у пазуху — та й поніс у Канаду, бо не зможе він за ним пережалкувати. Певно, що й за найменшою дитиною у нього не було б такого жалю. Цей горб для нього є священним місцем. Під час цієї сповіді чоловік плакав і просив, аби під час освячення полів у святу неділю і горб теж освячували.

Весь люд побачив, як то для нього багато важить, бо в його доброму, сивому погляді було викарбуване те прохання, яке він прагнув навік схоронити у душах односельчан. Кум, якого звали Михайлом, дав відповідь, виразивши загальну думку, мовляв, будемо ми це завжди пам’ятати, бо ти порядний чоловік — нікого не зобидив, ні в кого нічого не вкрав.

V
За столом гостей почастували і вони повели найрізноманітніші бесіди. Власне, кожен вів мову про своє і одне одного слухали не вельми, але виговоритися мусив з них кожен — так легше. Хтось хвалив своїх коней, хвастаючись, а інший мовив про минуле, мовляв, над предками знущалися, а тепер і їм ніхто не дає навіть куска власного хліба з’їсти. Словом, мовилося в той вечір дуже багато, але всі ті висловлювання були такими різними, що нічогісінько спільного між ними не було. У цьому гомоні чутно було пісню — лилася вона від двох кумів-товаришів — Івана з Михайлом. Зводили вони чоло до чола і було їм дуже сумно. Дивувала та пісня, торкалася найтонших сердечних струн.

VI
Підійшов молодий Дідух і мовив до батька, що їм вже час вирушати в дорогу, аби встигнути на потяг. Старий же глянув на ці слова в лице синові таким поглядом, що молодик весь поблідів та відступив крок назад. Сидів старий. Голова його схилилася на долоні. Та прийшовши до тями, чоловік подумав про те, що діватися нікуди і вже треба вирушати в путь. Тож він рвучко підвівся і став готуватися до виходу. В хаті всі чисто заплакали-заридали. Цей плач був схожий на хмару, яка висіла над ними і раптом розірвалася й лийнула на село. Та раптом серед цієї туги Дідух повів жінку в танці. Страшно було на них дивитися у цей момент. Люд застиг від здивування, а чоловік так жінку тормосив, танцюючи, немов би хотів її до смерті цим довести.

На поміч прийшли їхні діти, що силою забрали їх з будинку. У дворі старий ще й досі поривався до танцю, а стара як вхопиться за поріг, як заголосить…

VII
Проводжала Дідухів ціла купа народу. Чоловік йшов, пританцьовуючи, зігнутий та нещасний.

Коли ж дійшли до хреста, то юрба спинилася, а він, ніби прокинувшись від сну, вказав жінці на хрест і мовив:
— Бачиш, жінко, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...