«Декларація про звільнену Європу» мала записати відданість принципам Атлантичної хартії: що люди і нації в усьому світі мають право на самовизначення».

Як гарно звучить і як лицемірно це все було насправді, коли закривались очі на звірства та мораль заради «вищої» мети, коли загравання з більшовиками звели на нуль всі ці високі слова про «мають право на самовизначення».

Класна книга – раджу всім, навіть якщо не читаєте нонфікш. Ви приїдете на Ялтинську конференцію 1945р., де, без п’яти хвилин переможці, ділять сфери впливу і кроять Європу під себе. І побачите трьох лідерів жіночими очима, очима доньок (ст@лін виключення – боже збав - донька і політика!). Тут не лише описи політичної та військової ситуації на фініші війни, не лише всі підводні камені в прийнятті колегіальних рішень, не просто опис засідань, зустрічей, домовленостей, таємних змов, прослуховувань, погроз та «милих» посмішок один одному, не лише підготовка до прийому високих гостей в зруйнованих палацах Криму, пишнота прийому на фоні загального злиденництва та залякування, тут дещо більше. Тут три сильні, прогресивні жінки, три доньки відомих батьків: Анна - донька Рузвельта, Сара – донька Черчиля та Кетлін – донька посла США в р@шці, бізнесмена та одного з найбагатших чоловіків Америки, Аверелла Гаррімана. Саме доньки покажуть читачеві як війна впливала на жінок, як кардинально змінювались долі і характери саме жінок, шляхи, що не були б обрані в мирний час, проблеми, з якими вони зіштовхнулись після війни. А ще, і це неймовірна частина книги, гордість доньок своїми батьками, їхнім розумом, діями, авторитетом, прагнення бути визнаною саме батьком, бути йому підтримкою та порадницею. Хоча Ялтинська конференція і провалилась та сильно вдарила по її учасниках (Рузвельт помер, Черчиля не переобрали) саме доньки, Анна і Сара, палко обстоювали принципи та погляди своїх батьків, не дивлячись на їх недоліки. Книга наповнена доньчиною любов’ю, жертовністю заради батьків, гордістю за них, відданістю всюди і у всьому. А також долі цих жінок, коли батьки пішли з життя, з політики. Що стається з людиною, що втрачає свій всесвіт і опору в житті?
А ще, моя суб’єктивна думка, хворим політикам не місце на керівних посадах.