Допустіть мене до укладання шкільної хрестоматії! Допустіть! В тій частині, що стосується сегменту української поезії нинішнього періоду. Я заповнюю нотатник пам’яті новими іменами: щороку кілька імен, знати які вкрай потрібно школярам. Ці імена вони понесуть в життя. Властивості пам’яті такі дивні! Вивчені сорок років тому вірші час від часу спливають майже неушкодженими пластами і я готовий процитувати, блін!, драного маяковського, але не пам’ятаю як слід навіть свої дилетантські рядки. А у вас не так? Школярі мають вивчати поетів і поетес, які увічнюють нашу добу вчора, сьогодні, робитимуть це завтра. Нехай через пів століття мої хрестоматійні автори перейдуть до розділу українських класиків. Буду чесним, в моєму списку є знайомі і друзі. У нас називається це «по блату»? Тоді питання хрестоматійності відкладу на потім. Зараз відгук про збірку Павла Вишебаби. Він не є навіть моїм знайомим, тому закликаю вгамувати думки про заангажованість. Що він – мій земляк, ні слова! Тсс! Є вірші – вони об’єктивніші.

          Інформацію про автора я черпаю з різних джерел: з інтернету (як же без нього?), від шанувальників, навіть через треті, так би мовити, руки від моїх друзів – його знайомих. За рамками допису залишу біографічні дані, хоч і вони представляють інтерес шанувальників Павлової творчості. Не уникну тільки єдиної деталі з яскравих спогадів, які сам поет переніс на сторінки книжки. Уривок з віршу «Двірник». Самі здогадайтеся, хто цей двірник?

«Мої думи легкі опадають, мов ті листки,

 і всього лиш: зібрати до купи їх і змести.

 Знову сиплються зверху, заледве змахнути встиг.

 Двірники умивають із відер обличчя міст,

 зістригають щетину газонів, стирають млість.

 Ми готуємо форму, щоб інші вкладали зміст.»

          Хочеться дати можливість вам самим коментувати такі слова. Чи не правда, вони викликають алюзії, здатні в нас зворушити питання: від свого імені до себе самого. І не подумаю багато писати від свого імені, а просто дам більше місця рядкам автора, воїна, в якого навіть тематика війни спонукає до глибших, ніж гнів або співпереживання роздумів.

«Війна – найбільш невмілий архітектор,

 що має здібність тільки до руїн.»

          Ось так висловившись, Павло Вишебаба оголює ліричну душу. Чи не створений він оспівувати кохання? Натомість, пише як бачить і відчуває. Він вміє, крім настрою, намалювати пейзаж очима вимушеного баталіста. Як не згадати українського художника вірменського походження  –Айвазовського? Бачили його твори? Авжеж! Красиво? Велично? Але ж про стихію, трагедію, війну, смерть! А тепер уривок із віршу «Вирок ночі» автора Павла Вишебаби:

«Уночі невідомо за ким калатають дзвони,

 уночі наші ріки й струмки не такі червоні,

 павутиння пітьми зашиває в будинках діри,

 і цього нам достатньо, щоб мати ще крихту віри.»

      Якщо ми – мирняк, бачимо частину наслідків того, що кожного дня постає перед очима захисників і то, бачимо якісь локальні руїни десь на Київщині чи деінде, а більше – через телевізор, то на скільки треба помножити емоційний вплив повної картини, додавши в неї портрети близьких нам людей, за кого вже проголосили вічну пам’ять?

«Український світанок зійде над Донецьким кряжем,

 хтось із   нас неодмінно до ночі в цю землю ляже.

 Тільки думка майне, як заправиш в ріжок набої,

 що ти жив, як простий чоловік, а помреш, як воїн.»

          І ще трохи замальовок із книжки з такою невідповідною назвою: «Тільки не пиши мені про війну». Уявна невідповідність. Насправді, назва збірки – це про інше. Тут із пам’яті шкребуться рядки з листів майже сорокарічної давнини. Листи з війни. З іншої, якій я дам характеристику колись в майбутньому дописі. Як факт: солдати писали матерям про хороше харчування, дружбу і всіляку лабуду позитивного характеру. Що з тієї війни літаками возили цинкові ящики із залишками військових, не писав майже ніхто. Хіба хтось із штабних. Ну а правда… Яку правду писати рідним додому? Нехай вона поки що збережеться у віршованій формі. Це ж мистецтво?

 «Дім твій іще не засипав град,

 не змила фосфорна злива,

 мила, ти вичерпала ліміт

 на власне різдвяне диво.

 Сядь без вагань, хоч в який вагон.

 Якщо це направду доля,

 вас ще зведуть і сплетуть удвох

 вузли залізничних колій.»

          Я не п’ю модних енергетичних напоїв, коли батарейки сідають майже до нуля: книжки підзаряжають мене до верхньої рисочки. Такі книжки, як збірка цієї нехитрої філософії. Талант мого народу живить мене і я – його часточка. Тому, наостанок кілька слів про нас всіх:

 «Під дике ревіння сирени

 розноситься звістка кругом

 по землях, ба більше – по венах:

 Народ ся рождає, славімо його.»

          Круто? Павло Вишебаба!