РОМАН БОРИСА БОРОВЦЯ «ОМАНА» З ПОГЛЯДУ АНТРОПОЛОГІЇ ЯК ВИЯВУ МИСТЕЦТВА СЛОВА

                           (Роздуми над романом Бориса Боровця «Омана», Київ, 2020. – 288 с.)

Тема краєзнавства завжди була і залишається важливою на історичних теренах рідного поліського краю. Серед письменників-краєзнавців чільне місце займає і Борис Боровець, у чиїх творах глибоко розкриваються історичні постаті Тараса Бульби-Бровця, Михайла Яцковського. А в романі «Омана» цю когорту визначних осіб поповнює і дагестанський герой Туган Магомедов, відомий як Сокіл-Хан, що загинув і похований на поліській землі. Історична канва роману простежується крізь спогади очевидців: роки Другої світової війни, партизанщина, ідеологія атеїзму як одна із складових КПРС… Читач не знайде в романі авторської оцінки подіям Другої світової війни, лише через розповіді персонажів простежується колізія між більшовизмом і партизанщиною, точаться суперечки щодо дій Червоної Армії і націоналістичних осередків. У центрі роману доля молодого перспективного історика Андрія Шаяна, котрий за кар’єрним зростом не розгледів сімейних цінностей і через оманливу ідеологію залишився не лише без роботи за фахом, а й без сім’ї та надійних друзів. Життя героїв роману насичене драматичними колізіями: вони закохуються і розчаровуються, страждають і мріють, прагнуть помсти чи щастя, помиляються, гніваються, сердяться, шукають взаєморозуміння. Вони добре усвідомлюють моральну цінність кожного людського вчинку, міру добра і зла, їх вічне протиборство і взаємообумовленість. Справжня боротьба розгортається в душі головного героя роману Андрія Шаяна. Тут Борис Боровець порушив глибоку філософську і етично-суспільну проблему, що здавна хвилює митців: як поєднати у людській особистості і засіб, і мету, як зробити, щоб людина, прямуючи до об’єктивної високої мети, осягала разом з тим і свою індивідуальну мрію, щоб вона максимально реалізувала свої творчі і людські потенційні можливості. В освідченні Ліди Андрієві звучить пристасний монолог, який розкриває найпотаємніше, найінтимніше – прагнення кохання і материнства. Це яскраво відображає музика надії і щастя – «Пісня Сольвейг» із п’єси «Пер Гюнт» норвезького композитора Едварда Гріга, яку піонервожата Ліда Григорівна прокручувала на програвачі в учительській. «П’єса ця – про мандри людини в пошуках щастя… Простий селянський хлопець з невеликого норвезького села Пер Гюнт – фантазер і мрійник, вигадує різні небилиці про свої уявні пригоди. Дві людини дорогі йому: мати Озе і дівчина Сольвейг, така сонячна й світла, що погляд її викликає свято в душі того, на кого вона погляне. Недаремно й ім’я її перекладається з норвезької як сонячний шлях. Але Пер не тільки романтик, у ньому уживаються й такі риси, як жадібність та егоїзм, він так прагне багатства, що безсердечність і захланність перемагають в ньому доброту. За пожадливі вчинки селяни проганяють Пера з рідних місць. Від горя помирає мати, покинута ним Сольвейг залишається сама… У мандрах по світу Пер Гюнт досягає своєї мети – не раз стає казково багатим, але щоразу втрачає все, надбане брехнею й обманом. Через сорок років, старий і самотній, він повертається на батьківщину в глибокому відчаї: життя змарноване, ніякого просвітку і надії на майбутнє. Але знаходить порятунок у коханій Сольвейг, яка всі ці роки чекала на нього в своїй лісовій хатинці…». Слухаючи цю пісню і цікаву розповідь Ліди та міркуючи над її освідченням, десь глибоко в душі Андрія звучать і застереження іншого, більш прозаїчного характеру – побоювання, що щастя буде нетривке, що все це – самонавіювання, омана, марево. Не менш яскрава, вражаюча розповідь про долю дагестанського героя, партизана Сокіл-Хана (Тугана Магомедова), могилу якого розшукує дружина Ділара. Історія його життя, його непересічна, винятково яскрава індивідуальність вражають і після смерті. Він живе у пам’яті близьких йому людей, про що яскраво свідчать листи Ділари Магомедової до редактора районної газети Федора Івановича Рябоконя. У своєму романі Борис Боровець порушує й розкриває надзвичайно важливі проблеми антропології, людинознавства як виду мистецтва слова, зосереджуючи увагу на пошуках справжньої непересічної особистості. Антропологічні ремарки пронизують весь текст роману. Концепція людини вважається найбільшим досягненням антропології І. Канта, що допомагає осягнути «сутність людини в її цілісності, розкрити закономірності її існування в цьому світі та глибинний сенс її життєбуття». Проблемі двоїстості людської природи німецький філософ присвячує працю «Антропологія з прагматичної точки зору». Він стверджує, що людина живе у двох світах: феноменальному (природному) й ноуменальному (моральному). Другий світ є власне людським: у нього особистість входить завдяки самосвідомості. Таке осягнення «гармонії з духом» тимчасове, воно облагороджує людину і приносить їй щастя. Натомість життя в природному світі – це праця, страждання та очікування смерті. Хвилини прояву самосвідомості (процес відпочинку від роботи, моральне вдосконалення і співчуття померлому) особливо цінні, бо народжене ними щастя – фундаментальне, як добро і зло. Визнання сформованої І. Кантом парадигми присутнє в антропологічних судженнях Бориса Боровця, які, правда, мають більш історико-генетичний, а не феноменологічний характер. Вони стосуються переважно проблем екзистенційної боротьби особистості, а також вплив на світогляд людини суспільного фактору. Яскравим прикладом є розповідь директора школи Степана Климовича Височанського, яка вражає до глибини душі. Влаштуваши прощання у себе в кабінеті з Андрієм Шаяном, він розповів йому, як одного разу надвечірком поверталися вони (начфінгоспвідділу та кілька міліціонерів для охорони) з одного села після агітації вступати у колгосп. «А ліс же довкола, чорт його знає, хто там сидить у хащах! Думалося вже, що пронесе на цей раз, але ні, лісові хлопці тут як тут: вдарив постріл із кущів – і начфін замертво впав у драбиняк… Віддалеки майнула в сутінках якась постать. Ну, тут я й пальнув довгою чергою в тому напрямку. Хтось зойкнув і все затихло». Андрієві нетерпеливилося почути, що ж було далі, коли вони підійшли розпізнати бандерівця. «Ото засунув я руку за пазуху й обімлів: мої пальці нащупали ще теплі дівочі груди, пругкі, може, ще й ніким не торкані, не люблені…» І після того випадку «наче щось зламалося» в свідомості Степана Климовича Височанського; його почали переслідувати думки: «…якщо проти нас отакі дівчата воюють, то що ж ми не так робимо? За що вони нас так ненавидять? Ми ж прийшли сюди визволителями!» Ці гнітючі думки довго переслідували Височанського і наштовхували на роздуми: «…а за що нас любити? За відібрану в колгоспи селянську землю, реманент, худобу-годувальницю? За розстріляних у тюрмах людей, коли відступали під натиском німця? За вбитих, вивезених у сибіри батьків, братів, сестер?.. За церкви поруйновані?.. За що нас любити?..» Як бачимо, в душі письменника одночасно живуть художник-спостерігач, аналітик, для якого життя – насамперед об’єкт для вивчення і відтворення, і людина, що сама діє, почуває, бореться. Це співіснування складне, болісне для самого митця. Нерідко він переживає внутрішні бурі чи бунти, своєрідні кризи, коли суто людське начало прагне подолати, перемогти постійну потребу творчості. Проте у Бориса Боровця, творчий потенціал якого не вичерпаний, цей двобій закінчується перемогою креативного начала. Отже, дослідження антропології роману «Омана» Бориса Боровця викликане необхідністю засвоєння досвіду письменника-гуманіста, чиї твори сповнені надзвичайної уваги до людини, бажанні допомогти їй у вирішенні важливих питань, віри у можливість її вдосконалення.