На розстанях долі
Високо над Олевськом неслися поодинокі хмари, непорочно білі на дивовижно синьому небі, видавалося, вони вельми ретельно випрані й відбілені на досвіткових росах; свіжий вітер ніс хмари стрімко – зовсім так, думав Боровець, як стрімко несеться сьогодні життя. Він тішився велелюддям, що зібралося вшанувати вояків Української повстанської армії «Поліська Січ» в день прийняття присяги.
І ось розпочинається свято зі служби Божої, починає її отець Михайло Симонович зі Свято-Миколаївського собору; Боровець поміг швидко відновити роботу храму, в якому за совітів був тарний склад:
– Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми уповали, не прогнівайся дуже на нас, ані не пам’ятай беззаконь наших: але зглянься і нині, як милосердний, і вирятуй нас від ворогів наших. Бо Ти Бог наш, а ми люди Твої, всі діла рук Твоїх, і ім’я Твоє призиваємо.
І сотні вуст олевського люду повторювали за отцем Михайлом молитву, яка проймала кожного до глибини душі.. А ще з’являлась надія на цих хлопчаків, і вже змужнілих, інколи посивілих навіть чоловіків, які перед людьми своїми мають присягнути сьогодні. І нехай вони вдягнуті хто в радянську форму, хто в одежину, в якій їхні батьки в церкву ходили, нехай; нехай в одного як рідкість і багатство немислиме – автомат, в іншого – гвинтівка зі століття ще попереднього. Та все ж люди вірили, що перед ними їхні захисники.
Не було межі подиву тому людові, коли хор заспівав так злагоджено, мов щонеділі й щосвята возносив свої голоси у храмі, насправді глумливо в захланний склад перетвореного.
Настає черга освячення знамен: і стають на коліна повстанці, цілують краєчок своїх прапорів, під якими вони тепер боронити мають цей люд, що зібрався на їхнє пошанування. І забирає голос отаман Тарас Бульба, зачитуючи слова присяги:
– Я, син українського трудового народу, присягаю на святі кості моїх Славних Предків, що як революційний вояк України буду чесно і вірно служити своїй Батьківщині; буду точно і беззастережно виконувати всі накази старшин; буду вірним та субординованим підвладним і справедливим та товариським начальником; буду всюди вести себе тверезо й гідно, як несплямований лицар; буду всі свої сили й ціле моє життя жертвувати на активну боротьбу за свободу, честь і славу України...
І повторюють за своїм отаманом повстанці слова присяги, писані Тарасом Бульбою; ті слова у них не лише на вустах, вони в душі, у готовності саме так боронити честь свою і честь землі, на якій їм судилось вродитися.
– Звідси розпочинається визволення України від совітів і всіх ворогів, – мовить на завершення отаман. – Із цієї гордої Олевської республіки, що вже сьогодні площею більша за Бельгію або Голлландію…
Він боявся довго говорити, бо з хвилювання міг зрадити голос, а отаману слабкість негоже виказати; натомість у нього чомусь складалися ймовірні рядки майбутньої книги, яку він, автор кількох вже книжок та чималенької за обсягом публіцистики, має колись написати:
«Я повік не забуду тріюмфального в’їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких «благодєтєлєй», «союзників», «оборонців» та «визволителів». Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були «білі» й «червоні» москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут і їх наш народ мусів вітати й вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його «ортскомандантів» та генералів. Він їх «вітає»…
Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що називається «Поліська Січ», уже дуже давно не бачили навіть найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом – вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою – стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов без держалн, і обов’язково з водою у відрах!
Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом і большевиком хоругви?»
Він колись про це обов’язково напише, аби лишився живим. Він не знає, як називатиме книжку, може, «Армія без держави», може, інакше, але книжка така має бути.
Бо то не лише його особиста історія.
То історія його народу.
Ххх
– Ви заарештовані! Ось документ.
Боровець міг би не дивуватися такій оказії, бо арештовували його поляки, арештовували німці, але щоби високоповажні британські альянти…
– Ви звинувачуєтеся в нищенні євреїв і поляків, – сказав йому слідчий і якось бридливо підсунув папери для ознайомлення. – Вас судитиме британський суд.
«Жит-т-я-а, – подумки розтягував слова Боровець, коли його довгим лунким коридором вели до камери. – Українець у Другій світовій війні, виявляється, поганий німцям, поганий євреям і полякам, цілком зрозуміло – москалям, а тепер он поганий британцям і їхнім союзникам. Він завинив усім, бо жив на своїй землі».
– Ви повинні представити свого адвоката. А як не маєте – ми надамо, – сказав наступного разу слідчий.
– Я відмовляюся від адвоката. Я себе сам захищати звик.
І вперше слідчий блимнув з-під лоба на Боровця без зневаги, швидше з подивом та інтересом.
Ніколи не думав Тарас Дмитрович, що так довго триватиме цей судовий процес. Почався у квітні, а триватиме аж до листопада.
Судові клерки нарахували трохи більше тисячі свідків, що викликалися в суд; всі вони, з різних країв і віросповідань інакших, мов зговорилися: нема вини Тараса Бульби, лихо коїлося руками іншими.
Суддя навіть не глипнув у бік Боровця, він тепер певен був у своїх подальших діях та вчинках. Виявилося, що не так просто було розжитись у відповідних службах перехопленими радянськими радіограмами та копіями інших документів: допомогли, проте, давні приятелі ще з університетських часів. Він тоді готував наукову роботу з юриспруденції, зокрема з праць Олександра Кістяківського, мусив зайнятися мовою, тож зараз йому навіть переклад не потребувався. Суддя пильно вчитувався у документи, де йшлося про біди, «шиті» незграбно Боровцю у вину,стараючись відділити зерна правди від хитрої, свідомої чи мимовільної, може, просто вигідної комусь олжі.

«СЕКРЕТНО
ВЫПИСКА
ИЗ РАЗВЕДСВОДКИ ШТАБА ПАРТИЗАНСКИХ ОТРЯДОВ ЖИТОМИРСКОЙ ОБЛ.
№ 5 4 мая 1943 г. Карта 1:200 000
Ближняя разведка на 2.05.43 г.
Рокитянский район. В м. Рокитно гарнизон в 330 человек, из них: 250 немцев, 30 казаков и 50 полицейских. Вооружение не установлено.
Со стороны сел Корниловка и Мясовичи немцы строят укрепления. Кроме того, немцами издан приказ – обезоружить украинскую полицию и набрать польскую. Цель – вооружить поляков против "бульбовцев" и против партизан.
(Данные штаба т. Плосканосова) Верно: подпись»

«ПАРТИЗАНСКИЙ ОТРЯД ИМ. ЧАПАЕВА
КОМАНДИРУ ОБЪЕДИНЕНИЯ ТОВ. ШИТОВУ
Настоящим рапортом доношу о том, что 10. V. 1943 года мною была произведена хозяйственная операция на хутора Боровские по конфискации имущества у «Бульбовцев».
При этом было взято:
1) Коров – 2 шт., 2) Коней – 2 шт., 3) Кабанов – 4 шт., 4) Картофеля – 1 т, 5) Хлеба – 8 цнт, 6) повозок – 1.
Бульбовцы против нас не предпринимали никаких мер.
11.V. 1943 года Ком[анди]р отряда »

«РАЗВЕДЫВАТЕЛЬНАЯ СВОДКА
Украинского штаба партизанского движения
№ 68 По состоянию на 31.07.43 г. Карта 1:200 000
По данным командира соединения партизанских отрядов тов. Бегма на 29.07.43 г., в июле 1943 г. украинские националисты убили районных хозяйственных руководителей («ландвиртов») Демидовского и Вербского районов. В ответ на это немцы полностью сожгли райцентры Демидовку (35 км южнее Луцка) и Вербы (60 км ю.-з. Ровно) и в данное время ведут крупные операции против украинских националистов – «бульбовцев», причем в ряде сел указанных районов уничтожили полицейские участки, многие села уничтожили бомбардировкой с воздуха. Так, 13.07.43 г. были уничтожены села Уженец (42 км. ю.-з. Ровно) и Малин (24 км ю.-в. Луцк)…»

«УКРАИНСКИЙ ШТАБ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ
Снятие копий воспрещается СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
ШИФРОВКА вх. № 1946
Поступила в 7 отдел 11 февраля 1944 г. в 17 час. 00 мин.
Расшифр. 11 февраля в 20 час. 00 мин. Из р/с 401
Куда и кому: т.т. ХРУЩЕВУ, СТРОКАЧ
21 ноября партизаны польского отряда КОСТЮШКО, входящего в бригаду ШУБЕКИДЗЕ Пинского соединения, сожгли партизанское село Любязь Любашевского района Волынской области в количестве 250 хозяйств. Обстоятельства следующие:
В ноябре 4 разведчика в пьяном виде двигались на разведку в Любязь. По дороге их крестьяне предупредили, что в село прибыли националисты, они, не обращая внимания, двинулись в село, в результате были убиты националиста¬ми. Командование в отместку решило уничтожить все село, что и сделали…
Командование бригады и Пинского соединения никаких выводов не сделало, провокаторы не наказаны.
Этот отряд создан в августе 1943 г. из активныхл немецких служак.
11.02. 44 г. ФЕДОРОВ, ДРУЖИНИН»

«УКРАИНСКИЙ ШТАБ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ
Снятие копий воспрещается СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
ШИФРОВКА вх. № 2537
Поступила в шифротделение 25 февраля 1944 г. в 14.00
Расшифр. 25 февраля в 20 час. 30 мин. Из р/с 360
Куда и кому: т.т. ХРУЩЕВУ, СТРОКАЧ
Соединение САТАНОВСКОГО делает насилие над мирным населением. 20-го февраля в селе Залозье ими совершено поголовное изъятие продуктов и избиение крестьян.
Просим дать указание командованию соединения.
25.02.44 г. КОЗЕНКО, ВОЛОСТНИКОВ».

З РАДІОГРАМИ КОМАНДИРА ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І. ГРАБЧАКА
«При переході Кореччиною мої бійці почіпляли тризубці. Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців я обманув німців. 14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без перешкод…»*

…А в залу запрошували все нових і нових свідків. Їх багато в Тараса Дмитровича проходило перед очима – старих і не дуже, свідків бездоганно чесних, як і нещирих, кимось найнятих, тих, що бачили на власні очі події і які переказували з десятих вуст…
І виголосить врешті суддя, що місяцями на Боровця вовком блимав:
– Не винен!
А вже після суду спитає Тарас Дмитрович у поважних слуг Феміди:
– В яких державах я маю право жити тепер?
– У будь-яких у світі, – відказували подивовано.
Але, щось пригадавши з процесу, застереглися:
– У тих, в яких самі забажаєте.
ххх
Того дня Тарас Дмитрович вийшов з дому бадьорий, відлітали геть більші й менші прикрощі, що кружеляли досі осами набридливими навколо нього, натомість душу гріла добра вісточка: нарешті на виході головна книга його життя – «Армія без держави». Майже три десятиліття він виношував її, пишучи інколи немов за кумедною сентенцією Оскара Уайльда. Це ж зовсім про мене, подумки всміхався Боровець, коли читав цього дотепника: до обіду я працював тяжко і поставив у своєму рукописі одну кому, а по обіді трудився ще тяжче, знявши ту кому, яку ставив перед обідом.
Тарас Дмитрович, як завше, простував швидко, роблячи чималі кроки своїми цибатими ногами, мов землемір на полі, що замість крокви взявся міряти землю кроками. Він ішов за звичкою прудко, як раптом мусив спинитись. Враз перед очима в нього все попливло, будинки хитнулися, мов не на тверді земній стояли, а на воді, й хиталися в міру того, як набігала хвиля; автомашини ж, які пролітали мимо, були неприродно видовжені й розмиті, наче на фото невправного аматора, коли витримку він виставив завелику.
Поліцейська машина спинилася коло чоловіка, який лежав у дивній незграбній позі, мовби він, вже не здужаючи йти, думав рухатись поповзом; поліцейські викликали медичну поміч і Боровця доставили у шпиталь.
«Кажуть, що звичний наш світ – білий світ, – подумалося Тарасу Дмитровичу, як розплющив повіки і озирком, одними очима окинув білосніжні стелю й стіни, не будучи певним, на якому він світі. – Цей, видається, ще навіть біліший».
– Ви в шпиталі, – нахилилася над ним миловидна жінка в халаті. – Чи є у вас хто з рідні або близьких, хто міг би вас забрати й доглянути?
Боровець смикнувся було встати, принаймні на бік повернутись, але тіло було немов не його і не збиралося слухатись. Він зрозумів, що настав параліч.
– Нема нікого, – видушив ці два слова врешті з себе, таких важких, свинцевих чи олов’яних, сповнених болю, видушив через силу, тамуючи жах, що набіг мимоволі разом з усвідомленням смислу цих слів.
Про все те медичному начальству доповіли і воно лиш плечима стенуло:
– В будинок для старців.
«І тепер ти, Тарасе, – набігала думка, – тут, у єврейському притулку для немічних та калік, помилково хтось записав тебе «Боровіц», тож і перехрестили на єврея, по тому як по війні вісім місяців все засудити хотіли за паскудами вигадані єврейські і польські погроми. А може, то доля на компенсацію раптом розщедрилася, що боронив євреїв? Ниньки, Тарасе, що ногами своїми сходив стільки простору незміримого поліських лісів і боліт, а ще й усеньку Європу з’їздив разом з Канадою та З’єднаними Державами Америки, міряй досхочу на інвалідному візку цю кімнатку з коридором та шматочок подвір’я».
Перед Тарасом Дмитровичем, що звик завше поміж велелюддя бути – доброго й злого, милосердного і безсердечного, приязного і відразливого, та все ж велелюддя, – тепер виросла стіна одинокості: невидима, яку не відчути на дотик, вона твердіша мурованої, скріплена цементами найміцнішими.
Щоправда, з рідні мав сестрину доньку, яка в Канаді мешкала, але з тої Канади не наїздитися сюди, у Нью-Йорк. Ще заходила інколи Ольга Смородська, дружина начальника штабу Бульби, що теж у «Поліській Січі» воювала, принагідно хтось із побратимів колишніх хіба загляне.
Зате, відгороджений від світу всенького тими стінами невидимими, кріпшими за будь-яку бронь, він міг набалакатися сам із собою, з найнадійнішими і найчеснішими приятелями – своїми думками.
Хто ти: переможцем пройшов життя чи переможеним? І чим, якими словами перемогу означити? Що в житті зробив не так, за який гріх маєш насамперед висповідатись, як лаштуватимешся у головну дорогу свою? Ти воював, під чужими кулями лягали твої січовики, але й вони ворога копами клали; на війні не буває святих, на війні є солдати…
Напливали на пам’ять згадки про Шандрука, про Балінського і Богатирчука, знайомих і незнайомих, про яких інші оповідали. Он Балінського, що лиш наукою вперто займався, а пальчик об пальчик не вдарив, щоб землю свою від біди звільнити, землю, яка народила його і вивчила, того Балінського тепер не тільки континент африканський, а весь світ пошановує… Богатирчук, що з Січових стрільців починав, мудрував-мудрував, не вірячи у люд своєї землі, аж поки у Власова опинився, нівроку тепер поживає – читав Тарас Дмитрович у газетах, тепер він видатний вчений, поважним професором в Оттаві два десятиліття з лишком пропрацював, а ще нагороджений Британським інститутом радіології золотою медаллю імені Барклая, небідний до того ж – фотознімок на очі трапився, де відпочиває господін Богатирчук на власному острові.
Річ не в заздрості: ця болячка, нівроку, впродовж життя його обминала.
Річ в іншому. А що ти, Тарасе, досяг, де маєтності твої, де острів приватний?.. Ти все задля справи віддав, кам’яні кар’єри твої не твоїми за Польщі стали, сперш у кутузку запакували, а тоді ще й жити на своїй землі заборонили; гнив ти роками у болотах, п’явок годуючи та ненаситну мошку, чигала куля на тебе в будь-який момент – як не від німця, то від поляка чи більшовика… То може, якось життя переглянеш, якщо вже переписати зась, перелицюєш його як поношену, стару і вицвілу одежину? Де ж ти схибив – питав внутрішній голос, якого не змусиш замовкнути.
А ніде – відказував голос інший. То нічого, що не нажив островів приватних, замість них інвалідний візок, та й то не твій. Казав тобі знайомий немолодий чоловік, що п’ятьох синів вигодував і всі п’ятеро у «Поліську Січ» пішли:
– Годі від діток подяки чекати. Гріх.
І музика славетний казав, що оберемок талантів викохав:
– Не чекайте від учнів дяки. Хай ростуть собі, як гінке дерево у діброві.
Ти ніколи, Тарасе, не бив себе в груди, що любиш землю свою, та все робив задля неї. Найдорожче втратив – навіть своє, зірку свою незгасну Аню: гірко, що впала вона від рук, кого звати належало побратимами.
А може, то є любов’ю істинною, коли не клянчиш у долі за неї платні, срібла-злата чи удачі якої, палаців чи островів, крісла державного високого чи еполетів розкішних, бодай окрайця маленького і зачерствілого від омріяного особистого щастя, може, то є?..
Судилося йому випадком зустрітися з Уласом Самчуком, земляком і давнім знайомим. Різне траплялося в них на віку, згадував якось Самчук: «Наше знайомство було коротке, зате бурхливе і корисне, бо я довідався, що пан отаман прибув просто з Волині, що від нього ще пахне рідними очеретами…»
Були й непорозуміння, доходило до гострих пересвар, Боровець в одній публікації назвав «гадом» вже уславленого земляка – довго каявся по тому отаман, мимоволі здригався, як спадав на пам’ять його нервовий зрив…
А цього разу, як побачилися, то наче з душею іншою Уласа Самчука зустрів; втомлений життям, працею задля окрайця хліба звичайнісіньким прибиральником, він лиш зизом на Боровця подивився:
– Кожний має до мене справи якісь... Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі й болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх – залишити мене, відчепитися врешті від мене, забути мене – і це буде єдине, чого я від усіх бажаю…
Боровцю до останнього, до інвалідного возика не випадало рукою махнути: відчепіться од мене… То він творить Українську національну гвардію, стає членом ЦК УРДП, але не знаходить спільної мови з Іваном Багряним, бере участь у світовій організації «Українське вільне козацтво», яка надає йому звання генерал-хорунжого і нагороджує орденом, а ще президент Андрій Лівицький удостоює воєнного Хреста Української народної республіки. Не закинуто й видавничі діла, бо Тарас Дмитрович випускає «Бюлетень Головної Команди УНГ», журнал «Меч і Воля», вишкільні зошити «Військова справа»…
На думки він тепер був багатий, от тільки як замисли свої і бажання здійснити, сидячи в цьому візку… А найбільше бажання: бодай на хвильку потримати в руках видану, що б фарбою пахла, «Армію без держави»…
Давно шибки в вікні потемніли, але все ще згадував Боровець свої звивисті шляхи . Він вернувся подумки знов на своє Полісся, де так розгуляється п’янко весною зірвиголова черемха, дикі гуси, ключем повертаючись, гортанно вітають свій край, тож діток належить виводити тут і ставити на крило, де аж очі приплющиш від солодко-кислої втіхи брусниці й наповал сп’янієш, як зацвітуть восени вереси… Він не здатен був відірватись від того видива, як раптом…
На той час був Боровець сам у кімнаті, але мав чомусь відчуття, що то лише видається, хтось є тут іще, він прийшов, певне, з вулиці щойно, бо на Боровця прохолодою злегка війнуло; потім беззвучно відчинилися двері й на порозі постала вона, Анна Боровець, Анна Опоченська, така ж, яка назавше лишилася в пам’яті, з веселою і добродушною усмішкою на устах.
– Я так довго йшла, даруй вже мені…
– Слава Богу, нарешті, – швидше видихнув Боровець, аніж вимовив, бо дух йому перехопило нараз.
Вона злегка, немов дитину, по голові його гладила:
– Тепер ми вже будемо разом.
Він знову став молодим і хвацько, мов підпружинений, схопився з візка інвалідного: взявшись за руки, йшли вони сперш коридором притулку, йшли повз подивовані очі, що визирали з-за кожних дверей, зі втіхою визирали на пару щасливу; вони туди зараз ішли, де дикі гуси гнізда малечі пухнастій досі налаштували і де ще не відцвіла черемха-розбійниця.
…Книга «Армія без держави» вийшла по тому через неповних два місяці.
Іван Корсак
Цитовано за виданням"Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи. Володимир Сергійчук, упорядкування, загальна редакція.— К.: ПП Сергійчук М. І., 2011" та ін.