«Вона стояла, як вчора рано, закинувши сплетені руки за голову, обгорнена чудовим волоссям своїм, що сягало аж до землі, і дивилась широко відкритими очима кудись у далечину. Її бліде перемучене лице свідчило про важку боротьбу всередині себе, але блиск її очей говорив про перемогу. Стягнувши гордо брови, думала вже спокійним переконанням. «Буду жити, – думала вже сотий раз, – і йти тою самою дорогою, що досі. Це неможливо, щоб я не перемогла або щоб наді мною панувало щось інше, як сама краса життя». І усміхнувшись перший раз після важкого бою якимось розкішним усміхом, прошептала: – Я ж царівна!»

О. Кобилянська «Царівна»