Молодий чоловік Степан, який вже пройшов громадянську війну, і навіть там відзначився, і настільки здібний, що вирішив вступати до університету, приїхав до міста підкоряти його. Він не має тут ні протекції, ні знайомих, все життя він провів у селі і все в місті для нього нове й незвичне, але одразу ж поринає в вир міського життя, використовуючи кожну можливість для руху вперед. Що мене найбільше вразило, то це те, як описане життя міста. Тоді місто було таке ж, як і тоді. Часто здається, що зараз і дерева зеленіші, і кава запашніша, і ресторани егегейніші, і люди інші. Але ні, все таке ж, хоча минуло майже сто років з подій, описаних у книзі (роман вийшов у 1927). Вулицями ходять юрби людей, так само сидять в різних бюро, ходять в театри і кіно, так само не вистачає грошей, а коли вистачає, то не гріх і гульнути; магазини, парфуми, їдальні і пивниці, вечірки, книгарні, університети, напівбожевільні міщани, і активні "понаїхавші". Я читала і насолоджувалася кожним описом. Пригадую зі школи, що писали різні твори по прочитанню, обговорювали "аморальність" Степана, що він спершу з одною погрався, потім кинув Зоську, через що вона вчинила самогубство. Але це життя, так буває. Звісно, він міг би поставитися до неї чуйніше, але, думаю, в кожної людини за 30, 40 років є в загашнику історії про те, як були стосунки, які не склалися. Зоську звісно шкода, але якщо сприймати відсторонено, то це не проблема Степана, що вона так вчинила. Вона з розпачу так само могла і заміж вискочити, і роботу знайти, і що завгодно. Всі ж дорослі люди. Коли читаєш то вдумуєшся в кожне слово, не так легко читається класика, особливо Підмогильного. Тому легкості в його книжках шукати не варто.