Похований велетень

Неоднозначна книга і непроста в плані сприйняття. Хтось вважає її геніальною, а хтось - просто нудною, а тому не може її дочитати. Це була друга книга Ішігуро, яку я прочитала. Ненавиджу фентезі як жанр. Тому читала через «не хочу». Перші сторінок сто думала, що закину цю книгу подалі і не буду до неї повертатися. Свого часу я сім разів починала читати «Роксолану» Павла Загребельного, а дочитала аж в університеті, бо цей роман був у питаннях на іспит. «Похованого велетня» читала для себе. Якось у ютубі знайшла інтервʼю з письменником, де він розповідав, що писав роман десять років і переписував, бо його дружині не сподобалось, тому дочитати книгу для мене було вже справою принципу. Раннє Середньовіччя. Британія. Король Артур, лицарі, дракони, огри. Літнє подружжя, яке нічого не памʼятає через імлу, що стерла памʼять. Вони вірять, що в них є син, що вони кохають один одного. Народи, що ворогують між собою. Драконка, яку слід перемогти, і тоді всі про все згадають. Чи варто це робити? Може, краще жити у світі без памʼяті? Забути про зради, про втрати коханих людей, про війни із сусідами? Кожен із нас помиляється, інколи це фатально. Не кожен здатен визнати свою помилку і попросити вибачення, так усе життя проживаючи в самотності. А тут він і вона забули про зраду - і їм добре.