Життя - це одна велика дорога, де величезна кількість знаків
Боб Марлі

Коротка проза - це важко.
Існує аксіома, з котрою знайома кожна людина, яка мала справу з завданням зробити щось невелике і якісне.
The less people think, the more they talk. 
І навпаки.

Писати - як жити. 
Можна робити це яскраво та так, що у спостерігаючих та візитерів захоплює дух. Але якщо ти закінчиш не вчасно, і твій головний здобуток заплутаний трубками життєзберігаючих апаратів, буде скасовано багато хорошого. 
Затягнутий кінець - це завжди катастрофа. 

Саме тому я завжди любила якісні розповіді. По ним зразу зрозуміло, чи хочу я далі знайомитись із творчістю письменника, чи ні. Бо не можу уявити ситуацію, коли при плюгавенькому такому викидню захочеться зазирати в щось таке, на що я згаю багато часу та позіхань.

Пише Юнґер так, що ти летиш через вир різних, але таких чистих емоцій. 
Він не для всіх , але такий, що зрозуміє кожний.
А зрозуміє - це знайде. 
Бо ціль збірки досягнута, не читач читає, це книга тебе читає. 
Ці твори - дзеркало. Кожний зверне увагу на те, чого не вистачає, чого прагнеш або чого хочеться знайти саме йому.
Ідеальну жінку. 
Татусеву доню.
І багатоликих. Стражденних, смішних, а часом - ледь не бутафорних.

Що знайшла я?
Для мене кожна з проз була скарбником відкриттів. 
Я знайшла небесних людей, від знайомства з котрими защеміло. 
Я знайшла тварин як людей і людей , котрих було би так несправедливо назвати тваринами. Несправедливо до тварин. 
Я знайшла фантастичні історії, що сумнівів немає - вони прямісінько з життя.
Я знайшла такого з різними іменами і навіть долями хлопчика, котрого хотілось міцно притиснути до себе, і нехай б'ється в своїй юні об не-лід моїх обіймів, я не відпущу. 
Я знайшла таку любов, котра жеврітиме завжди. 

І багато смачних слів, в котрі так хочеться жадібно впиватись в нашому глобально дієтичному суспільстві, антиколоритному та антиособистому суспільстві. 

Але, що найважливіше, мені дуже пощастило. Я знайшла Марка Юнґера.
Чи то він знайшов мене