Створити книгу за мотивами комп’ютерної гри – досить непроста річ, особливо якщо події передаються більше через геймплей ніж через сюжет, але при цьому є значущими для всесвіту гри. І саме таку задачу поставила перед собою компанія Blizzard, вирівнюючи канон всесвіту WarCraft. «Припливи Пітьми» – офіційна новелізація «Warcraft II: Tides of Darkness», написана Аароном Розенберґом, який уже працював із Blizzard над створенням книги «Королева Клинків» по всесвіту StarCraft.

Сюжет «Припливів Пітьми» оповідає про Другу війну – протистояння новоствореного Альянсу королівств людей (а згодом ще дворфів та ельфів) навалі Орди під проводом Орґріма Молота Згуби. Одразу слід зазначити, що книжний сюжет суттєво відрізняється від ігрового, адже у грі кампанії Альянсу і Орди – дві окремі історії, чий хід подій і розв’язки протирічать одна одній. Щоб якось ув’язати гру з подальшим сюжетом, у наступних іграх серії компанія Blizzard зробила канонічною розв’язку сюжетки Альянсу, хоча і події кампанії Орди не ігноруються повністю. І така установка дає хороший потенціал для опису війни з інтригами, стратегіями та пригодами з обох боків. Чи не так?
Якби ж було так. Перша половина книги викликає засмучення, і не через похмурий початок, а через мову письма, від якої згодом страждає і більш динамічна друга половина. Так, книги по Варкрафту ніколи не вирізнялися якимось вишуканим стилем слова і не писалися досвідченими фантастами бодай другого ешелону, але мова «Припливів Пітьми» просто-напросто бідна і суха. Багато явищ, подій та думок чи емоцій персонажів у книзі промовляються словами автора, а в першому розділі з боку Альянса на нас просто вивалюється короткий переказ «Останнього Вартівника». Більш-менш цікаво спостерігати лиш за сюжетною гілкою Орди завдяки тому, що Орґрім (якого автор ніби на зло протягом всієї книги не хоче називати по імені) будує цікаві реальні плани і стратегії. Проте і це ставиться під питання, коли раптом десь поза сторінками книги орки захоплюють Каз Модан, велике і технологічно розвинене королівство дворфів. Із цього моменту в книзі будуть траплятися подібні ляпи різного масштабу (від ельфійської стрільби з лука під зливою до виготовлення орками морського флоту мінімум на п’ять кланів за лічені місяці), лінь замість пояснень (Як орки на невідомій їм місцевості знайшли могутній артефакт, Душу Демона?) і сюжетні діри (Чому надійно застрахована від усіх магічних впливів хранительницею світу Ейґвін гробниця Саргераса відкривається від дренорської магії, а рунічні камені ельфійських магів цю магію блокують? А чорт забирай, ми не знаємо, пояснень не буде). Сцени боїв, яких стає більше у другій половині також описані досить сумбурно через відсутність ясного опису і розстановки сил та конкретного уявлення про умови поля бою у більшості з них, тож виходить щось типу «змішались в купу орки й люди». До того ж надто часто в останній момент "богом з машини" надходить підмога. З усіх описаних боїв більш-менш запам'ятовується лише дуель Орґріма та Лотара.

Ще одна проблема книги – персонажі. Вже після третини книги в сюжеті героїв стає стільки, що закінчуються пальці їх рахувати. Так автор продовжує далі додавати і додавати персонажів аж ледь не до кінця книги. В результаті цього ми маємо частину героїв попередніх книг, які не прогресують у своїх діях чи характерах, частину чисто заради згадки на один рядок для фанатів (як Драк’Тул, Коріалстраз чи Кел’Тузад) і купу одномірних картонок, яких персонажами назвати язик не повертається. І хоч автор намагався поставити центральними героями Тураліона і Орґріма від Альянса і Орди відповідно (і з Орґрімом йому це майже вдалося), він все одно перекладе оповідь посеред сюжету на якусь картонку, яку ви встигли забути N сторінок тому, а потім знов повернеться до головних героїв. В результаті і всі побічні сюжети виходять дуже зім’ятими і обірваними (Що трапилося з лісовими троллями? Чому брати Чорноруки весь час сумлінно виконують накази Орґріма, якому так хочуть помститися за вбивство їх батька? Чому мотивація Перенольда зрадити Альянс укладається в «я так захотів, а їх вождь розуміє нашу мову»?).

Підсумок: всупереч думкам фанатів WarCraft про те, що принаймні до 2013 року всі книги по цьому всесвіту гідні, «Припливи Пітьми» – дуже слабкий роман із загубленим потенціалом оповіді одного з найвизначніших явищ у світі Азероту.
Моя оцінка: 1/5.