Армія зомбі-антигоністів

Якщо перші дві книги розхитували стереотипи про вроду та гендер, то в третій частині «Останнє довго і щасливо»  Чейнані береться за найсвятіше. Він просто бере і безжально ламає сам концепт ідеального казкового фіналу. Ця книга - це вже не якісь там підліткові шкільні розбірки чи іспити на виживання, це повноцінний, дуже похмурий магічний апокаліпсис.

Автор викручує фентезійні елементи на абсолютний максимум. Старий директор школи, він же Рафаль, виявляється не просто суворим функціонером, а втіленням прадавнього, чистого зла. І він робить хід конем: воскрешає всіх класичних казкових лиходіїв - від капітана Гака до злої мачухи. Уявляєш цей епік? У нас тут буквально армія магічних зомбі-антагоністів, які прагнуть переписати історію на свою користь. Казки починають руйнуватися прямо на очах, Сторитель (магічне перо, що фіксує долі) божеволіє, а сонце, яке символізує добро, починає буквально згасати. Це дуже крутий, майже дарк-фентезійний масштаб.
Але під усією цією епічною битвою ховається розкішна психологічна драма про токсичні стосунки та маніпуляції. Рафаль не просто завойовує світ мечем, він філігранно грає на найглибших комплексах Софі. Він переконує її, що вона - його ідеальна королева зла, єдина, хто його розуміє. Це ж класичний сценарій аб'юзу, запакований у магічну обгортку: хижак знаходить жертву з роздутим его і величезною жагою до визнання, і просто ізолює її від друзів.
Агаті та принцу Тедросу доводиться не просто махати мечами проти зомбі-лиходіїв, а вчитися працювати в команді, долати власну недовіру і рятувати Софі від остаточного падіння в темряву. Чейнані геніально показує, що омріяне «довго і щасливо» ніколи не дається просто так, після одного поцілунку. За нього треба постійно боротися, іноді навіть із власними внутрішніми демонами.