«Берег любові» Олесь Гончар читати скорочено онлайн - стор 1

0
Нема оцінок

І
Весною, чи раннього літнього часу студентки медичного училища практикуються з предмета протиповітряної оборони. У кожної з них є спеціальна сумка з усім необхідним, на якій зображений червоний хрест. Вони беруть ноші і безкінечно займаються рятувальними діями уявних постраждалих. Територією для їхніх занять є фортеця. Прилеглі землі багаті на ями та бур’яни. Неодноразово тут велися археологічні розкопки. Якого часу була створена ця фортеця — достеменно невідомо, проте зауважують, що її будували або римського часу, або навіть раніше. Постійно приїздять сюди туристичні групи, звісно, що вони вміють тут наслідити. Та коли дивитися на це місце від моря, то краєвид відкривається просто неймовірний — замок на скелі, під яким простяглося виноградне місто. Вежі цієї величної споруди є не чим іншим, як пам’яттю часу, відгомоном колишніх пристрастей.

Коли після заняття настає перерва, то дівчата їдять морозиво, вдивляються у дзеркальцях на своє відображення та жартують з археологами. Медсестрички розмірковують про міцність любові античних, а ще про те, що у них поет і співець любові став вигнанцем з рідного краю. Археологи не вельми хочуть підтримувати розмову, бо справ мають багато, до того ж, у їхніх ямах невимовна спека.

Якщо ж дівчата стоять разом із Вірою Костянтинівною, що була їхнім улюбленим вчителем, то всі звертаються лиш до неї. Вона мала неабиякий цінний та цікавий досвід — разом з Червоним Хрестом жінка перебувала у Бенгалії. Для дівчат-мрійниць цей край був не чим іншим, як другою домівкою для наших журавликів, а ще там — вічна весна, любов із чорними очима, та диво-жінки, які лиш одним поглядом на змію можуть її зчарувати. Та з пам’яті Віри Костянтинівни випливають геть зовсім інші картини: голодні діти, безсилі матері, люд, що помер від холери, москіти і ще москіти, надто вологе повітря навколо та мікроби у питній воді. За молодих років жінка була фронтовою медсестрою, а зараз вже настала осінь її життя, вже вона зовсім немолода. Невже правда й ці гомінливі дівчатка скоро перетворяться на подібних до неї?

Серед студентської юрби є одна примітна дівчинка — Інна Ягнич. Нею пишається все училище і є за що. Вона є не тільки зразком для наслідування у навчанні та поведінці, а ще й пише вірші. Один із них, покладений на музику, виконується хором навчального закладу. Ця пісня отримала назву «Берег любові». Інна звернулася до Віри Костянтинівни з питанням про те, чи зостається серце (хоча б частково) у тих місцях, що ти відвідаєш протягом життя. На цю репліку жартома відказує Світлана Вусик — мовляв, так і серцева недостатність може прийти.

Віра Костянтинівна небагатослівна. У далеких краях бушують смерчі та хвороби, а тут все дихає розміреним спокоєм та тишею. Час від часу повз пролетить «Метеор», з’явиться на горизонті корабель, непорушно застигає баржа, виймаючи пісок, який використають, будуючи щось. А десь далі ведеться непроста та цікава робота водолазів. Нещодавно вони підняли корабель, наповнений зерном, який розбомбили німці у 1941-му році. А ще водолазам випадково вдалося виявити на дні античне місто, тобто те, що від нього лишилося, зважаючи на те, скільки часу минуло від його будівництва. Через цю знахідку сюди з’їхалося багато археологів. Інколи на горизонті видніється «Оріон» — вітрильний корабель, на якому вчаться хлопці-курсанти.

Розподіл по робочих місцях для студенток вже відбувся. Звісно, не всі задоволені. Інна Ягнич повернеться працювати на свою малу Батьківщину — в село Кураївка. Вона отримала виклик від самого Чередниченка, що був раніше комбайнером, а наразі став головою господарства, що прославилося своїми успіхами на всьому узбережжі.

Інна дійсно зраділа, що повертається додому. Там її чекає рідний степ біля моря. Щоправда, з іншого боку, вона сумнівалася, чи приноситиме їй, дійсно, задоволення робота у тому місці, де їй доведеться замінити й лікаря, і фармацевта. Там немає навіть найнеобхідніших медикаментів та хоча б марлі й бинтів, а механізаторам треба буде чимось їхні рани закривавлені перемотувати, у жінок треба буди якось давати лад хворобам, що вже стали хронічними, пенсіонерам взагалі треба подарувати вічне життя, а будівництво лікарні й досі не завершене.

Але все вже ясно. Її чекають як молодого спеціаліста. А ще ждуть її мама й тата і… він. Вона писала до нього лист за листом, але не всі відправила, деякі просто роздерла на шматки.

ІІ
Пісня «Берег любові» була написана нею вночі, коли серце плакало за рідним краєм. Мелодію допомогли дібрати колежанки, тож вважати себе єдиним автором дівчина соромилася. Щоправда, оточення порівнювало її із Сапфо та Марусею Чурай.

Батьки вчили Інну бути терплячою. Та коли вона почала писати, то забажала, аби він почув її пісню. Думала про те, як нелегко йому наразі. Та він має відбути покарання — заслужене покарання. Бувши захмелілим, він влетів на мотоциклі у юрбу табірних піонерів. Вона відчувала відразу, коли він був п’яний. Намагалися відвернути її від нього і мама, й сусіди. І вона й сама розуміла, що він дуже… складний, проте, тільки з її пам’яті виходять згадки про їхнє купання у зоні зі знаком «заборонено» (він не знає кордонів) та його ласку, якої раніше не знала, то вся логіка кудись тікає. У його руках є невимовна сила — не груба, не хуліганська, а ласкава, ніжна — вона відкидає в її голові аргумент за аргументом. Писав він нечасто до неї. Інна найбільше непокоїлася про зміни, що можуть з ним відбутися там. Яким він буде?

Коли ж Інна повернеться до Кураївки, то її неодноразово братиме ностальгія за фортечним надвечір’ям у цікавих розмовах, за каменями з прадавньою історією та за місячним світлом на дзеркалі морської гладі.
Два десятки століть пройшло від того часу, коли римське військо, яке очолював Август, прийшло до підніжжя фортеці. Часом було змінено все! Не вдалося йому змінити тільки місячної стежинки на морській гладі, а вона належить закоханим та поетам. Так вже чомусь коїться, що з виходом на небосхил місяця дівчатка ще тісніше притискаються до своїх коханих-водолазів. А Ті, у свою чергу, вихваляються тими речами, які їм вдалося віднайти на морському дні. Час від часу навідуються також археологи. Вони чепурні, виголені (хто не має бороди), запрошують потанцювати (грає транзистор), а після танцю також розповідають що знайшли-розкопали. Студентові-практикантові пощастило і вдалося знайти стелу, на якій міститься напис, а Росавський зможе його розшифрувати, бо знає багато мов. Молодик із бородою худорлявої статури наводить цитату з напису. У ній жінка, яку звати Теодорою, розказує, як вона щасливо плавала морем, але при народженні доньки вона помирає. Інна розхвилювалася і ставить питання про продовження, та що сталося з новонародженою дитиною невідомо, бо мармурова дощечка надщерблена.

Цей хлопець та Інна були знайомі раніше. Він має якийсь світлий погляд, наче в дитини. А ще цей хлопець вміє дуже гарно говорити про свою улюблену роботу. Завжди він намагається відшукати у речах, які знаходить, щось магічне та священне. У нього склалося враження, що Інні археологія цікава, тож він давав їй книги з альбомами. Йому не здалося, дівчина справді цікавилася цією наукою. Хлопець міг процитувати Овідієві поетичні твори напам’ять. Його увага була прикута до Інни.

Коли вони відійшли від гурту, то дівчині стало ясно, що те, про що він наразі до неї говорить має підтекст. Інна поставила йому питання про Овідієву вежу, яка була тут. Назва її здивувала, бо ясно було, що поет не міг тут побувати. Та хлопець їй заперечив і мовив, що він переконаний, що Овідієві вдалося тут бути, хоча науковий світ з ним би не погодився. Росавський аргументом навів приклад з Троєю, у яку не йняли віри, аж до моменту її віднайдення. А ще Овідій багато знав про племена, що жили в степу. Звідки він мав цю інформацію? Також Росавський розповідав решту знайдених артефактів, розмірковуючи про зміни, які відбулися з людством від найдавніших часів.

Вже було запізно, пора було йти спати, і всі вже пішли по своїх спальних місцях. Та хлопець все не полишав Інни. Йому відомо і те, що скоро вона від’їздить і про її «Берег любові» теж. Та він думає, що вона просто вдає, ніби не помітила те, що він нею цікавиться, що вона стала його першим коханням, яке ще таке сором’язливе. Хлопець освічується Інні. Та його обраниця не відповіла нічого, не хотіла про це розмовляти. Вона звернулася до хлопця з проханням полишити її на самоті. Тільки Овідій був поряд.

Фантазія місячної ночі

Майже доплив до суші Назон, зодягнений у довге римське вбрання та сандалії. Вічне місто вигнало його. Край світу Античності зустрів його завірюхами, пустельною землею сірого кольору та вітром, що продимає наскрізь. Центуріон, що був начальником залоги та був воїном, зодягненим у шкури, чимось походив на варварів. Овідієві теж довелося надягати шкури. Рим скоїв для нього найбільше лихо — його кара була в невідомості, самотності та забутті. Чи не так і шкода Овідієві, що більше не побачить Риму, богів та лаврових вінків, а ще вина з жінками, як за молодими літами, які вже ніколи не повернуться назад.

Люди в цих місцях відзначаються примітивністю та підступністю. Перед їхнім поглядом ніколи не відкривалося Вічне місто. Щоправда, рахунок латинською та лайливі слова вони знають.
Помітно, що Центуріон із повагою ставиться до Овідія та його творчості. Він навіть має надію на те, що Октавіан змилується над поетом.

З приходом весни Овідій відкриває для себе надзвичайно красиву природу тутешнього степового краю. Нарешті його душа наповнюється спокоєм. Люди тут теж, на диво, можуть бути привітними, мудрими та жартівливими. А ще вони люблять після частування поспівати. А який голос вони мають! Поміж цього люду Публієві Овідієві Назонові зустрічається красива дівчина молодого віку, яку він називає Данаєю, хоча її справжнє ймення — Кигитка (є такий птах). У її серці поселилися теплі почуття любові до Овідія, бо він був поетом. Дівчина вдихнула у нього нове життя. На дяку їй Овідій робить її прототипом одного з образів його нової поеми. Тепер він ніби знову став молодшим, страх відступив від нього.

ІІІ
Уже не було нікого. Інна ж прихилилася до муру і вслухалася в ніч. Думками вона казала «прощавайте» пагорбам та налитим гронам, дням, наповненим щастям, коли вони допомагали у виноградниках впоратися з врожаєм. За час навчальних років вона прикипіла душею до цього міста. Вже майже пішла, коли на горизонт вийшов «Оріон».

IV
До своїх берегів «Оріон» повернувся обшарпаний. Біля Мальти він потрапив до сильного шторму. Курсанти були знесиленими, капітанові була відома небезпека, на яку вони наражалися, адже парус, який допомагає вітрильникові рухатися за звичайних обставин, у такій ситуації міг їм зашкодити. Студенти-матроси почергово стояли на палубі, тримаючи ножі в руках, чекаючи на команду різання вітрила.

Ягнич травмувався. Хвиля вдарила його настільки сильно, що він перелетів на інший бік палуби. Від нього долинав страшний стогін. Сталося це з ним, незважаючи на те, що він — найбільш надійний майстер, знавець вітрильної справи, наставник, батько, живе втілення сили духу. Майстер вмирав і курсанти не знали, що робити. Лікар, що працював на судні, повідомив, що в нього апендицит і його необхідно оперувати. Він дав наказ примотати хворого до ліжка і себе теж прив’язав, бо шторм грався судном, немов іграшковим. Була ще одна обтяжуюча обставина — лікар був молодого віку і ніколи до цього не оперував.

Вже на ранок буря втихомирилася. Капітан був радий: екіпаж лишився живим у повному складі. Курсанти відвідали свого керівника та навіть жартували з нього. Ягничу було добре зрозуміло, що йому вдалося вижити лиш задля них, бо не мав він права полишити їх в такій ситуації самих — юних та недосвідчених. Пливучи, на судно підібрали грецьких рибалок, що дрейфували на плоті, бо буря знищила їхнє судно. Рибалок повинні були висадити в Піреї, так само як і Ягнича, якому треба було продовжувати лікування. Та він відмовився і сказав, що згоден лиш зійти на березі Кураївки. Ягнич боявся самотності. З Піреями були пов’язані його спогади: тут він отримав перше в житті завдання — він мав непомітно підпливти та підібрати революціонерів з Болгарії, інакше розправа над ними була б швидкою, оскільки революція не вдалася. Ягнич лежав під контролем лікаря та думав про те, що скоріше вже прагне роздивитися, наскільки постраждало судно, оцінити погоду.

Одного дня прийшов на відвідини до нього капітан «Оріону» — чоловік молодого віку, для якого це судно було не чим іншим як любов’ю. Під час його весілля, Ягнич був за весільного батька. Ягнич запитав Янченка про свою майстерню, бо був дуже прискіпливий до дотримання порядку — все мало своє усталене місце та підпис. А тепер там дають лад самі курсанти. Капітан говорить, що можна взяти для Ягнича курортну путівку. Коли старий лишається наодинці, то розмірковує про те, що дуже любить своє місце роботи і хоче тут працювати ще багато часу.

Ще він згадав, коли смерть дивилася йому прямо в очі вперше. Тоді з фашистських літаків проводився обстріл його судна. Було це у Північних водах, на кораблі знаходився вантаж бойового призначення, який був отриманий у США. Вантаж був пошкоджений одним з пострілів. Вони везли отрутохімікати. Від їхнього виходу назовні через постріл, велика кількість моряків померла, у Ягнича ж відібрало здатність чути та бачити.
Дякуючи Богові, після тривалого лікування, все відновилося. Коли війна скінчилася, йому стало відомо, що вся його родина загинула. Поблизу Кавказького берега, коли на пароплаві були його рідні та рідні інших морських вовків, його бомбардували. Обличчя жінки він бачить, наче вона стоїть перед його очима. А образ двох діток вже майже стерся з пам’яті немолодого чоловіка.

V
Коли того ніхто не чекав, Ягнич раптово самостійно вийшов на палубу. Вже настав вечірній час. Море було спокійним. Там він зустрівся із замполітом, який був товаришем капітана, а його суперником у грі в шахи. Чоловік намагається його підбадьорити та розмірковує про Землю, що, на його думку, подібна до Еллади. Хотілося б дізнатися про те, чи є ще десь цивілізація поза нашою планетою? Бо, коли більше нікого немає, то ми маємо обов’язок — дружити, не лаятися, не воювати, оберігати щонайменшу рослинку.

Прилетів лікар, який обурювався на Ягнича і лаяв його за те, що той раніше терміну встав, бо це може закінчитися розходженням швів. А ще Ягнич не дотримувався дієти, бо життя свого не уявляв без гострої їжі.
Однієї ночі на чоловіка напало безсоння, і він випадково підслухав, як говорили лікар та один з викладачів морехідки. Цей викладач ніяк не припадав йому до душі, бо любив скрізь встромитися, куди очі не дивляться, та, до того ж, любить радити, коли ніхто тієї поради не питає і не потребує. А сам же, на тверде переконання Ягнича, не розуміється по багатьох аспектах про вітрила, судноводійство та апаратуру. Так от, ці два чоловіки вели мову про нього, Ягнича. Лікар говорить, що він дуже терплячий, кремінь. Викладач заперечує і називає його людиною-анахронізмом, парусним останнім могіканином. Лікар же веде своє далі і мовить про те, що Ягнич відданий, впертий та сильний у своїй професії, називає його поетом парусів. Коли ж він робив йому операцію, то побачив, що стан внутрішніх органів у нього дуже хороший. Старий був дуже здивований тим, що лікар його так хвалить.

Вже майже причалюють. На причалі в Кураївці буде багато зустрічаючих, проте всі вони будуть не до Ягнича. Родичами він багатий, але їм не до нього, вони працюють: один з трактора не злазить, інший — на фермі порядок дає. Що ж їм, кинути все це та й бігти до Ягнича? Та він про подарунки не забув. Для сестри припас хустину японську і для її доньки (Інною звати) теж хустину прикупив, тільки яскравішу. А порт таки не буде для нього зовсім пустий. Завжди тут є його людина — вірний та давній товариш Микола, що працює механіком. Дружба їхня вже давня як світ, ще з періоду Вогняних рейсів. Мурманськ — мала Батьківщина Миколи, але перебрався він сюди, бо просив його про це Ягнич.

До порту вже, практично, рукою подати, але завидно не встигли прийти. Проте ті, хто чекав на них, зосталися там і серед глупої ночі. Навіть Микола був тут.

Вподобати:
+1
0
-1