Бережіть собори душ своїх

Ось він - роман, який коштував Гончару кар'єри, нервів і ледь не життя. «Собор» - це не просто література. Це постріл у скроню радянській системі, зроблений з любов'ю і болем, бо ж багато з українських митців того часу вірили ...в що, то вже інша історія, але...

Уявіть собі: посеред індустріального пекла, де димлять труби, де повітря пахне металом і шлаком, стоїть старий козацький собор. Він нікому не потрібен, він заважає, він як докір сумління. Гончар створив геніальний образ сучасної України: ми будуємо заводи, ми женемося за прогресом, але при цьому ми живемо на цвинтарі власної історії, яку самі ж і плюндруємо. Собор тут - це не релігія, це пам'ять. Це єдине, що тримає нас, щоб ми не перетворилися на біомасу.

Володька Лобода: Батькопродавець - чи не найстрашніший персонаж в українській літературі ХХ століття. Не вбивця, не маніяк, а «ефективний менеджер». Лобода - це кар'єрист, який здав власного батька в будинок престарілих, щоб той не заважав йому робити кар'єру. Він хоче знести Собор не тому, що він злий, а тому, що йому треба «галочка», йому треба показати діяльність. Сьогодні Лобода - це забудовник, який зносить історичний будинок заради ТРЦ, це чиновник, який асфальтує бруківку 19 століття, це людина без коріння. Він - браконьєр душі.
Гончар показує: якщо зруйнувати Собор зовнішній, то руйнується і щось всередині нас. Ми стаємо духовними бомжами. Єлька, Микола Баглай - це люди, які намагаються цей Собор захистити. Але вони воюють не проти бульдозерів, а проти байдужості. Проти того страшного стану, коли людям "какая разніца".

«Собор» - це екологічний роман про забруднення душі. Він про те, що найстрашніша екологічна катастрофа - це не дим із труби. Це коли людина дивиться на красу: на Собор, на історію і бачить лише купу старої цегли, яку треба прибрати. Читати це сьогодні як дивитися в дзеркало. Собори стоять і слава Богу, вціліли, але Володьки Лободи нікуди не зникли, вони просто змінили партквитки (або ідеологію) на дорогі костюми.