Подивишся на нашу планету очима астронавта – наче й нічого. Опустишся в повсякдення – інший вимір і дійсність, до якої прикметник «сувора» не дотягує за емоційним навантаженням. Почитаєш прогнози вчених людей – вся палітра можливих варіантів, але з коротким «якщо». А звернешся до частини Євангелії, наприклад, до 24-го розділу від Матвія – вже не потрібні ні книжки, ні світлини, ні аналітичні статті. Все приблизно, в міру уяви кожного, більш-менш зрозуміло. Я звернувся до варіанту десь посередині пропозиційної палітри. Марися Нікітюк в книжці «Безодня» - саме про це. Цікаве добіркою сучасної вітчизняної літератури видавництво Анетти Антоненко знову, внадцяте підкинуло книжку для розв’язання двозначної задачки. Письменниця, що би я не написав далі, доволі вправна в слові. Вона, за фахом і родом основної діяльності, навіть не з письменницького кола, а десь поряд. Сценаристка – близько, режисер – майже, але не так, щоб аж письменниця-письменниця. А почитаєш, так і замислишся: напевно письменниця, навіть більше, ніж дехто інший думає про себе. Я  не проти навчитися писати і дуже «за» читати авторів, які так легко будують навколо читача свій світ. Читаючи, бачу не букви, а живе кіно. Вона – хороша сценаристка і режисерка, не інакше.

          Зміст. Ммдяя! Десять різнопланових оповідань з апокаліптичним сюжетом і триндецем в кінці кожного. Гіперболізований моральний занепад, химерні, якісь потойбічні герої (та які вони герої?), цинічні, байдужі до всього і плюс повний набір для абсолютних моральних потвор – все при них. Таким чином, шукати для  себе приклад і орієнтир в книжці ніяк не випадає. Я все думаю, що спонукало пані Марисю звернутися до остаточного руйнування? Ми ще далеко не в її створеному об’ємі. Хоча, якщо чесно, рухаємося в тому напрямку. Коли з книжок Орвела ще не вивітрився аромат типографської фарби, він (Орвел) міг здаватися нам, читачам, занадто нереалістичним. А зараз? Останні рік-два тільки й чути красномовну констатацію: «Чисто по Орвелу!» Нікітюк не суперечить загальному вектору руху людства. Тому й апокаліптичні акорди в десятьох оповіданнях не такі й далекі від втілення. Грецьке «апокаліпто» означає одкровення. Його своєрідність дає мені  право не погоджуватися з баченням письменниці, але це деталі. Більшості ж немає різниці, чи накриє планету мідним тазом, чи її перетворять на ядерний попіл. А може черговий вірус доконає. Аби гарантовано. В авторки своє припущення, у мене свій погляд. На рівні моралі ми всі однаково відчуваємо занепад. Ще в чому? В царині екології. От я дочитав і пишу відгук, не знаючи, чи він може видатися рекомендацією, чи це щось інше? Задоволений я книжкою? Ну, до кінця-то дочитав. Щось тримало. Матершину в художній літературі не вітаю, а вона є. Чи готовий читати книжки Нікітюк ще? Готовий.

          Але взявся зараз за бельгійську літературу. Так вийшло, що з Бельгією мене дещо пов’язує. І то також дивна книжка для мене за змістом. І я це наперед знав. Зберігаю інтригу.