Буфонада

“Буфонада” — це роман, який розсипається в руках, як старий сценарій. Уривки, сцени, фрагменти чужих голосів. Курт Воннеґут створює мозаїку з уламків війни, пам’яті, фарсу. Тут усе одночасно трагічне й безглузде. Як цирк, у якому глядачі давно пішли, а клоуни все ще жонглюють. У центрі письменник і шпигун, який служив одразу двом сторонам — Америці й нацистській Німеччині. Він говорить, що був просто актором, “виконував роль”, але Воннеґут не дозволяє нам відділити гру від провини. Стиль Воннеґута в “Буфонаді” — це контрольований безлад. Його фрази короткі, часом уривчасті. Кожен абзац тут ніби сміється, але цей сміх лунає в порожній кімнаті. Ідея “Буфонади” — у неможливості бути невинним, навіть якщо ти лише грав свою роль. Воннеґут показує людину, що не знає, де закінчується її “якби” і починається “справжнє”. Це роман про самовиправдання, про комфорт у лицемірстві.