Частина української душі яку неможливо анексувати

Фраза «Крим наш» стала фатальним маркером епохи, гаслом, що у 2014 році розкололо реальність на «до» і «після». Проте за гучним політичним криком завжди ховалася тиша нерозуміння. Чи був Крим справді «нашим» для середньостатистичного українця до анексії? Чи знали ми його не як курортну декорацію, а як живий організм зі своїми шрамами, пам'яттю та голосом? Роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» стає тим дзеркалом, у якому гасло «Крим наш» розсипається, поступаючись місцем складнішій і чеснішій істині: Крим - це не трофей, а земля, яку нам ще належить пізнати.

Назва роману - це антитеза до популярної серед кримчан приказки «За Перекопом землі немає». Це ментальне відокремлення, своєрідна острівна психологія, яка роками культивувалася на півострові. Левкова майстерно показує, як цей міф формувався не лише географією, а й цілеспрямованою політикою. Головна героїня проходить шлях, знайомий багатьом її ровесникам: від неусвідомленого зростання в російськомовному, пострадянському «бульйоні» до болісного віднайдення власної української ідентичності.
Авторка не ідеалізує Крим і не намагається «українізувати» його заднім числом. Навпаки, цінність її тексту в чесності. Вона показує Крим 90-х і нульових таким, яким він був: де українська мова звучала як екзотика або виклик, де історія викладалася за радянськими лекалами, а російська культура домінувала настільки, що здавалася природним середовищем існування. Але саме в цьому контексті проростає розуміння іншого Криму - киримли, корінного народу.
Дружба героїні з кримською татаркою Аліє стає наскрізною ниткою оповіді. Через цю лінію Левкова вводить у текст те, що імперський наратив «Крим наш» намагався стерти століттями: пам'ять про депортацію, біль повернення, право бути господарем на своїй землі. «Наш» Крим у версії російської пропаганди - це «місто російської слави» і пляжі. Крим Левкової - це Бахчисарай, кавові традиції, складні переплетіння доль і, головне, спільна травма тоталітаризму, яка об'єднує українців і кримських татар.
Кульмінацією роману і, власне, еволюції поняття «свій» стає 2014 рік. Саме тоді остаточно падає завіса байдужості. Героїня розуміє, що фраза «За Перекопом є земля» - це не просто географія, це вибір цивілізаційного вектору. Материк стає символом свободи і майбутнього, тоді як окупація замикає півострів у пастці минулого.

Анастасія Левкова у своєму творі робить надважливу річ: вона повертає Криму суб'єктність. Замість того, щоб сперечатися про те, чий Крим політично, бо для цивілізованого світу це питання вирішене, вона показує, чий він ментально. Він належить тим, хто любить його не як стратегічний плацдарм, а як дім. Він належить дівчинці, що вчиться вимовляти кримськотатарські слова; подругам, які п'ють каву і мріють про майбутнє; людям, які, попри тиск, зберігають вірність собі.
Тож, перефразовуючи відоме гасло крізь призму роману Левкової, можна сказати: Крим не просто «наш», Крим - це ми. Це частина нашого тіла, яку намагалися ампутувати, переконуючи, що вона нам чужа. Але книга «За Перекопом є земля» свідчить: фантомні болі зникають лише тоді, коли ми приймаємо цю землю не як абстрактну територію, а як частину власної душі, яку неможливо анексувати.