До чого ж годинники?

Є детективи, де інтрига вибудовується навколо особистостей, а є такі, де в центрі сама система таємниці. «Годинники» саме з другої , це історія яка більше захоплює не емоційною напругою, а інтелектуальною грою з читачами.
Сюжет стартує з класично абсурдної ситуації, стенографістка Шейла Веб знаходить у чужій вітальні труп, оточений кількома годинниками, виставленими на різний час. Мінімум пояснень, максимум у дивних деталей і саме це запускає розслідування, до якого зрештою долучається Еркюль Пуаро.  
Головна сила роману у самій ідеї. Агата Крісті працює з відчуттям хаосу, який поступово складається в логічну систему. годинники тут не просто реквізит, а спосіб заплутати і персонажів, і читача, змусивши сумніватися у значенні часу, послідовності подій і навіть у надійності свідчень. Водночас авторка свідомо відчуває Пуаро на другий план, більше частину історії ми рухаємось разом із менш досвідченими героями, що створює ефект «сліпого пошуку».
Проте саме це рішення працює не для всіх. Якщо очікувати класичного «пуарівського» розслідування з його блискучими діалогами ц швидким викриттям, роман може здатися повільнішим і менш динамічним. Тут більше розмов, припущень і хибних напрямків, ніж дії. Інтрига тримається, але не за рахунок напруги, а за рахунок постійного переосмислення фактів.  
Персонажі виконують радше функціональну роль у цій конструкції. Вони не надто глибокі, зате добре вписуються в механізм інтриги, де кожен може бути як підозрюваним, так і частиною відволікаючого маневру. І тільки поява Пуаро наприкінці повертає відчуття контролю, ніби хтось нарешті бачить усю картину цілком.
У підсумку «Годинники» це детектив про мислення, а не про емоції. Він може здатися менш захоплюючим на рівні переживань, зате виграє як головоломка. І якщо прийняти правила цієї гри з автором, фінал і справді принесе те задоволення, за яке читають Агату Крісті.