Душа дитини. Останнє літо Клінгзора

Ця книга — як дві прозорі пластини, накладені одна на одну: дитинство і кінець, зародження й вичерпання. У «Душі дитини» — перше тремтіння свідомості, коли світ ще непропорційний, коли моральні контури тільки малюються. У «Останньому літі Клінгзора» — втомлена спроба ще раз доторкнутись до краси перед остаточним затемненням.  «Душа дитини» — це не сентиментальний портрет хлопчика, а уважне вдивляння в те, як народжується особистість. Герой не викликає ані співчуття, ані захвату — він радше щось дуже знайоме. У ньому багато незручного, сором’язливого, такого, що хочеться забути про себе. «Останнє літо Клінгзора» — пізня, кольорова, майже розсипчаста сповідь. Клінгзор п’є не вино, а останні миті. Він малює, бо інакше задихнеться. Його життя — це спалах між смертю друзів, швидким сексом, спекою, і неспокоєм від власного згасання. Повість коротка, як останній жест. Обидві частини книги об’єднує не сюжет. Вони — як дві сторони внутрішнього життя: та, де ти ще нічого не знаєш, але вже здогадуєшся, і та, де ти все зрозумів, але вже нічого не можеш змінити.