Цим самим запалюю нову зірку на приватному книжковому небі – першу в сузір’ї бельгійських письменників. Декілька книжок різних авторів вже понад рік відлежуються в черзі. І от, не вперше читаю відгуки на цю добірку оповідань. Значить, автор того вартий. В основному, читачі діляться враженнями від першого оповідання, яке дало назву виданню. Чи аж настільки тема одностатевих стосунків є екзотичною у нас? По прочитанні книжки я би відзначив і інші оповідання, в яких автор піднімає різновекторні проблеми сімейного життя. Тому я би взагалі не загострював увагу до книжки наявністю в ній добродіїв. Можливо, автор хотів би такої популярності для його дітища, доводячи нам, що геї – це не те явище, яке несе негативні наслідки. Його герої позитивні «від і до», але я залишаюся прибічником традиційних цінностей, встановлених Богом, як не міняю ставлення до багатьох інших явищ, читаючи про все в якісних творах кращих світових авторитетів від літератури. Ну от! Хотів не про геїв, а виділив стільки слів саме про них. Ні, я продовжую про книжку в цілому. Мені найцікавіше в оповіданнях Шмітта відчуття, наче він не наш сучасник, а творив, щонайменше, в ХІХ столітті. Назвати його стиль вікторіанським? Не знаю, не помилитися би, бо хтось може й заперечити. На землю мене опускали згадки про мобільний телефон, або телевізор. Але відчуття тієї добротності тексту лишилося. І якщо я, насправді не вміючи малювати, в своїй голові створюю образи творів, то в них герої Шмітта уявляються в традиційному європейському одязі давнини. Шмітт – психолог. Не за фахом, напевно, а по життю. Та він і сам наприкінці книжки пояснив витоки сюжетів і психологічну атмосферу реальних подій, що спричинили літературний варіант у його виконанні. Автор апелює до людяності в усіх аспектах життя. Імені немає чим дорікнути йому, не зважаючи на незгоду з окремими моментами.

          Бельгійська літературна школа доволі сильна, зважаючи на маленьку за розмірами країну походження, де розвивають дві гілки світової літератури – валлійську і фламандську. Я хотів би поставити в приклад нашим можновладцям їхніх бельгійських колег, які створили для своїх письменників всі можливі умови для розвитку вітчизняної літератури, щоби вона стала популярною не тільки всередині країни, а й перекладалася на мови світу. Знаю це завдяки іншій книжці, автора – Івана Рябчія «Двічі по десять: обличчя і голоси». Пан Іван – блискучий перекладач франкомовної сучасної бельгійської літератури і «Двох добродіїв» також. Читаючи його одкровення, я вже знав, що сузір’я письменників невеличкої країни буде доволі яскравим. Мої сподівання виправдовуються.