ЕСТЕТИКА КРАСИ Й МОРАЛІ У КНИЗІ ЯРОСЛАВА ТКАЧІВСЬКОГО «ЖЕРТОВНИЙ ВОГОНЬ»

Книги – морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
Іван Франко

Світ книг – це своєрідний океан, на дні якого професійні водолази обов’язково знаходять якісь коштовності, скарби, що мають певну цінність з погляду культурології. Таким коштовним скарбом для мене стала книга «Жертовний вогонь» відомого поета і прозаїка, пісняра і гумориста, сатирика і журналіста, лауреата багатьох літературних премій, заслуженого працівника культури України Ярослава Ткачівського.
До книги «Жертовний вогонь» увійшли два діаметрально протилежні за змістом сучасні романи «Навія» і «Монахиня», в основі яких кохання і зрада, вірування й зречення Бога через жахливий гріх, небесна покара та немеркнуча земна любов, відмова від земних принад заради пізнання Істини.
В основі роману «Навія» - доля чотирьох поколінь однієї родини: Дмитрунька і Марії, Ганни і Назара, Євдокії і Юзефка, Галинки і Остапа. Твір передає захоплюючу історію життя героїв, що розпочинається перед Першою світовою війною, а завершується у наші дні. Людські настрої, емоції і переживання визначають поведінку героїв, спрямовують логіку розвитку людських характерів. Автор веде ретельний аналіз дійсності, з’ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі. В романі широко використано можливий арсенал зображувальних засобів (вчинки героїв, портрети, прямі характеристики, діалоги, монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку, інтер’єри тощо).
Чи міг передбачити Дмитрунько – хороший господар, турботливий батько, вірний чоловік, який рано втратив дружину, – що так занапастить його долю єдина донька Ганна, красуня на все село? Як і кожен батько, він виколисував мрію про щасливе життя своєї дитини, навіть нову хату для неї збудував. «Дмитро – газда, старається, бо діва ж на відданю. Одиначка як-не-як. І красуня!..». Однак морально деградована дівчина, ведучи аморальний спосіб життя, не лише народжує позашлюбну дитину, а й, вдаючись до чарів ворожки, намагається прив’язати до себе Назара, в якого безтямно закохана. А коли той відмовляється поєднати з Ганною свою долю, дівчина вирішує помститися, намовляючи сільських парубків, аби кулаками «провчили» непослуха за таке нахабство. Та не могла передбачити Ганна, що її забаганка обернеться жорстоким знущанням над коханим, його втратою пам’яті та
довгим лікуванням, після якого за допомогою чар Навії – старої ворожки – їй все-таки вдається приворожити Назара і народити йому дівчинку Євдокію.
Втративши здоровий глузд у гонитві за своїм коханням, ця навіжена бестія (Ганушага, як прозвали її в селі) топить у діжці з розсолом свого сина Іванка, якого Назар не хотів признати своїм.
Страшне горе бере у свої лещата Дмитрунька. Поховавши внука, він у розпачі кидається з сокирою на доньку. На щастя, чи на біду навіть смерть злякалася навіженої, аби та жила і спокутувала свій страшний гріх. До глибокої старості, будучи зовсім сліпою, Ганушага продовжувала чинити свої темні ритуали. «Всі воскові й парафінові свічки, які їй приносили, щоби та не буянила, Ганушага не використовувала для освітлення приміщення, а тільки для свого темного ритуалу. Та, зрештою, хоч би і проник небесний промінчик до світлиці, що стала темницею, то його аж ніяк не могла побачити зісохла на скіпку та, що, здавалося, колись була Дмитруньковою донькою… Навіть свячена вода не просвітлювала Ганнине темне єство, навіть незліченні молитви місцевого пароха та священика-екзорциста не могли зцілити грішну душу безумної жінки. Ба більше, диво сталося в її кімнаті, коли чернець-ієрей здійснював обряд вигнання з тіла Ганушаги злого духа. На вибіленій стіні під час молитви трісло навскосяка скло у давній родинній іконі. Всі помітили – відтоді Ганушага ще страшнішою стала…».
Переживши і свого чоловіка Назара, і батька Дмитрунька, не могла Ганна насолоджуватись життям, радіти за долю своєї доньки Євдокії, що разом з чоловіком Юзефком виростили Галинку, котра після закінчення вишу повернулася до рідного села на посаду економіста в колгоспі «Здобуток Жовтня» і тепер виходила заміж за Остапа, як не могла чути і тієї тривожної бесіди, що відтворювала в чиїхось каламутних спогадах гірку історичну правду пригірського села на ймення Підгірки.
«- Дивисі-диви, то ти’ ми вповідаєш, що Ганушага ще дотеперка жиє?
- О, та в’на буде, як тота Навія, з воронами понад триста літ жити, бо ї’ душьи також чорна, як гава, Небо такої ни потребує, хіба що зразу – просто в пекло…
- Ой, зіпровди, дівонько. Добре кажеш… Людська душа квітне, якщо в Бозі перебуває, й зів’яне рано чи пізно, коли в час лихої навії продасть її тому, щез би… Таке саме з Ганушагов: не жиє, а глипит одна-однісінька поміж двома світами, зісохла на скіпку й чисто темна на білому світі. Й не годна вмерти, хоч і смерти собі просит».
А як же закінчив свій земний шлях Дмитрунько? У важкі хвилини він сидів «на порозі й, молячись, линув подумки в небеса, до своєї Марії та Марії Богородиці…».
«- Знаєш, Марійо, як мені тьижко на земли людинов бути?.. Акурат отеперечки скажи ’ми, небіжко, чи ти тьмиш тоті слова зі світлого Євангелія: «Той, хто істину творит, іде до світла, щоб явлені були діла його, бо в Бозі вчинені?»
Дідусь з умиротвореним виразом на лиці, сидячи на тесаному порозі у своєму райському земному куточку і розмовляючи з покійною дружиною, уже відчував, що його земне життя добігає кінця. «Дмитрунькова блаженна душа Світлого вівторка, третьої днини Великодня, за дивною сойкою, у якій він уздрів свою Марію, полетіла у вись, туди, де за ним банує його Марія й вичікує внук Іванко, де панують безчасся та воля і де владарює вічне царство Творця».
Надзвичайно цікавим в романі є образ Оринки Прищавої, яку в селі прозивали пересувним «надавчим радийом». «Вона мала не тільки вугрі й прищі по всьому видовженому, начеб огірок, лиці, але очі булькаті та всевловлюючі вуха, немовби локатори… Мов п’явка кров, Оринка висисала з людини свіжу вість чи навіть найсокровеннішу таїну – а далі справа її бистрих і жилавих ніг та гострого й брехливого язика…».
Мимо її вух не могла прослизнути жодна інформація, жодна свіжа новина, вона достеменно знала усі таємниці. З елементами дотепного гумору описано в романі епізод, як «інформаційна п’явка» хотіла вивідати на кого Ганна записала свого Іванка, «чий він син». «То буду не я й най мене шляк трафит, якщо не дізнаюсі хто є татусем Дмитрунькового панича…». З цим наміром вона вбігла у церкву, коли обряд хрещення скінчився і «пан отець з дяком уже пішли…». Вона «наворотом пронеслася вихором повз іконостас. Оцю підгірківську цікаву Варвару далі мучило єдине запитання: на котрого з хористів, артистів і їм подібних гастролерів Дмитрунькова Гані записала дитину? Не може бути такого, проганяла з голови Оринка хибну думку, аби батьком хлопчика вписали весь чоловічий хор, або танцювальний колектив, чи цілий драмгурток… Колективізації в Підгірках тоді ще не було, тож і не могло бути зведеного чи об’єднаного з усіх можливих кандидатів єдиного батька. Пальців на руках їй не вистачало, щоб перелічити ймовірних претендентів на Іванкове батьківство».
Інформаційний простір Підгірок раптово обірвала смерть Оринки. «…Якийсь із «стрибків» стрельнув у спину жінці, віщунці новин… Понівечене тіло спливало кров’ю, проте вже посинілими вустами вона ще випустила з себе останні слова – слова прокляття: «Боже, Господоньку мій, скарай за мени всіх москалів триклятих!..» За стихлим голосом безневинно убієнної Орини, ймення котрої означає мир і спокій, яких вона за життя так і не спізнала, в тодішньому інформаційному просторі Підгірок й усього Підгір’я наставала безкінечна пауза. Кажучи іншими словами, це означало, що саме тоді живе «надавче радийо» цілої округи замовкло навіки».
Привертає увагу і постать цигана Ферка, ім’я якого означає вільний. Прибувши до села, Ферко збудував кузню і виготовляв необхідні у господарстві вироби. Коли до нього завітав Дмитрунько, за рекомендацією уже знаної нам Оринки Прищавої, «він гідно оцінив, обглядаючи речі, які виробив коваль, а краєм ока на цигана позирав:
рослий, бородатий, патлатий, але волосся ззаду на потилиці стягнуте гумкою, а вгорі блискучим тоненьким обручем притиснуте, щоб вітер його не розкуйовдив і щоб на очі не падало, фітькаючись туди-сюди. Сорочка на ковалеві була домоткана, квітчаста, не червона атласна, як звикло, однотонна, але й із не дуже яскравими пелюстками квіток та лапатим листям. Циганову сорочку, мабуть, в окропі з лушпинням цибулі підфарбовували, як галунки перед Великоднем. Певно, від того виварювання полишалися місцями темніші, а подекуди й світліші плями».
Ферко відбився від свого табору і, збудувавши собі кузню, «нажив собі добру славу й трохи злотих підзаробив». Про його родину дізнаємося зі спогадів самого цигана. Була в нього «неоціненна Донка, її сестра – квітка Лала та маленька смаглява Телейта». Але «його Донка зі своєю кровною ріднею кудись повіялася світами» і Ферко «уже декілька літ як вільний».
Людиною циган був не лише майстровитою, а й благородною і щирою в стосунках з іншими, а особливо потоваришував з Дмитруньком: допоміг йому звільнити з поліцейського постерунку Назара, якого підозрювали у вбивстві сина Івана, потім врятував побитого поліціянтами Назара, а коли повитуха відмовилася прийняти у Ганни роди, за цю справу взявся Ферко з найстаршим поліцаєм.
Як з’явився Ферко у Підгірках, так і зник, залишивши Афії двох циганчат. А кузня, переживаючи лихоліття Другої світової віни, стала прихистком для хлопців-партизанів. «Москалі, знаючи про численні геройські подвиги націоналістів, валом поперли досередини. Хлопці з лісу, прикинувшись мертвими, впустили до кузні чимало червонопогонників. Ще секунда-дві і декілька потужних вибухів гранат зрівняли можливості патріотів і ворожих сил – той бій у Підгірках завершився нічиєю…».
Знаходять місце в романі народні прикмети, як от, скажімо: «Довгожителі й старші люди тоді казали, що «псьиче витьи – то ни є на добре, в’ни якес нещісті віщуют…». Або ж: «Добри люде мовліт, що з великої хмари буде мало дощу».
Пізнавальний зміст мають і елементи етнографії: «Жовта глина не дає підшкірним водам утворювати в оселі вологу», тобто має властивості підсушування. «Галичани з діда-прадіда поза хатою, збудованою в мокрих місцинах, насаджували ряд ясенів, які «випивали» зайву вологу, тому домівка була суха, аж дудніла».
Галицьку говірку присмачують потішні коломийки, вдалі примовки: «Пропали хлопці, як ксьондзові качата голодного року».
Крізь спогади Євдокії та Юзефа детально описано весільний обряд вінчання у церкві, а в намірах Федора посватати Ганну простежується шанування бойківських традицій. «Кожен жених наперед мав подбати, щоб на весіллі був убраний у білу вишиванку, й мусив мати також і білі штани. Підперізувався шкіряним ременем або крайкою. Молода вбиралася також у вишивану сорочку, мережану запаску й вишитий сердак. Дружки плели з барвінку віночок і клали його на голову нареченої з розпущеним волоссям».
Художній світ роману «Навія» вбирає в себе глибокі роздуми, підгрунтям яких є християнські заповіді, а провідною серед них – розплата людини за скоєний гріх. Як говорить Святе Письмо, «чистота серця дана кожній людині. Людина постійно повинна робити зусилля, щоб протидіяти силам зла, - тим, що діють і зовні і зсередини, силам, які хочуть відірвати її від Бога. У серці людини йде постійна боротьба за правду і щастя. Для того, щоб отримати перемогу в цій битві, людина повинна звернутися до Христа. Вийти переможцем може лише той, хто укріплений Його силою…».
Як бачимо, головна героїня «Навії» Ганна зганьбила свою долю саме тому, що не змогла протистояти силам зла, чого не можна сказати про Оксану – героїню роману «Монахиня». Будучи щиро закоханою в Богдана, вона теж потрапила в тенета любові, вибратися з яких їй допомогло справжнє каяття. У стінах монастиря Оксана вибрала для себе чернече ім’я Тереня і чітко усвідомила істину: «Молитися й трудитися – це два могутні крила, що піднімають людину до Небес…».
Богдан же порівнює своє життя зі своєрідним експресом, з тривалим відрядженням. Познайомившись з Оксаною, яка приїхала на навчання до Києва, він закохався. Однак у їхнє вогнище кохання підкидала сирих дрівець Наталя, влаштувавши на своїй квартирі «підпільний деканат», де через тілесні стосунки вирішувались всі проблеми з навчанням.
«Цей конспіративний «деканат» тіснився у центрі міста, на відстані двохвилинної ходьби від університету… Університетська молодь приходила сюди в пошуках гріховних любощів; тут вирували голосисті шалені пристрасті, темпераментні з’ясування стосунків педагогів зі студентками до і після практичних «занять». А ледь не щоденні «семінари» з хлопцями у цьому затишному райському кутку невільниця жаги Наталя воліла проводити сама».
Наталчина мама працювала на високій посаді в Раді Міністрів УРСР і з нетерпінням чекала того дня, коли її донька отримає диплом історика. «Зважаючи на високий статус матері, однокурсники спершу дали Наталці прізвисько Міністерка, котре дуже швидко трасформувалося в характерніше й експресивніше – Міністерва, що більше припадало їй до лиця. Проте київській модниці Наталі, чесно кажучи, було фіолетово, хто і як її прозивав. Це довгоноге, сексуально стурбоване створіння в коротенькій спідничці добре знало собі ціну й свою справу. …Міністерва дедалі частіше замислювалася над тим, щоб до закінчення навчання в універі вискочити заміж за достойного хлопа. Найвдалішою кандидатурою здавався їй вродливий і перспективний одногрупник Богдан, який вже не раз і не два навідувався до «підпільного деканату». Та не вдалося Наталці поєднати свою долю з Богданом, не зважаючи на всі її злі хитрощі. Він виношував задум заручитися з Оксаною. Однак відразу після заручин Богдан несподівано зникає. «Зникнення Богдана збіглося в часі зі справжньою трагедією – у Брюховицькому лісі під Львовом невідомі вбивці зі спецслужб затягнули в петлю вже закатованого ними основоположника
української естрадної пісні, геніального молодого композитора Володимира Івасюка, який своєю піснею розбудив Україну. Друге замовне вбиство сталося через півроку в Івано-Франківську, де на міському озері знайшли втопленим популярного композитора й аранжувальника Володимира Яцолу. Трохи пізніше за розробленим сценарієм кагебісти спровокують у центрі Львова бійку, після якої від травм, завданих офіцерами-росіянами, через декілька днів помер відомий композитор і співак Ігор Білозір…».
Оксану, як і Богданових однокурсників не полишала тривога: «може, і з Богданом щось подібне трапилося?» Цю тривогу ще більше нагнітає Міністерва, яка намагається грати на почуттях Оксани і зустрічається з нею, аби повідомити про зниклого Богдана, хоч, власне, й сама нічого не знає про його зникнення. Але такий уже стервозний характер у дівчини і нічого з цим не вдієш…
На несподівану появу Богдана Оксана відреагувала стримано, вона «вибачила хлопцеві і тривалу розлуку, і теперішню дивну поведінку, хоча далеко не все ще знала про нього. Дівчина заново вчилася вірити Богданові». З розмови вона дізнається про його причетність до підпільної націоналістичної організації, метою якої є створення незалежної України, про «шістдесятників», про те, що через університетських «сексотів» чи «надмірну зацікавленість ним столичних кадебістів хлопець якийсь час був змушений переховуватися серед ченців у монастирі. (До речі, там він зміг навернутися до Бога, що зовсім не є дивиною, бо в час життєвих випробувань загнана людина чекає захисту звідусіль – навіть із небес. А тверда віра, як давно знаємо, додає небувалої сили в подоланні життєвих проблем)».Та все ж не минула Богдана доля дисидентів. «Втративши на якийсь час волю і диплом історика, хлопець у неволі здобув нових приятелів – уже добре відомих у суспільстві, про котрих з відчуттям страху все ще говорили напівпошепки, - Чорновола, Лук’яненка, Мельничука… Оця горстка борців із когорти нескорених дисидентів, серед якої зовсім не випадково, а за волею долі опинився Богдан, додавала йому впевненості на обраному шляху, а також і неабиякої гордості за свою скромну причетність до історичної плеяди відомих учасників руху опору».
Ще не раз Богдан буде з’являтися в Оксаниному житті та несподівано зникати. Його зникнення та її «ходіння по душевних муках» починають набридати дівчині. Вона почувається приниженою. І знову буде з’являтися Міністерка – колишня студентська пасія Богдана, яка розповідатиме про нього як «ненадійного елемента суспільства».
Аби розставити усі крапки над і та визначитись, нарешті, як їй діяти далі, Оксана знаходить свого коханого в Ризі, де її обкрадає якийсь волоцюга і дівчина змушена тимчасово зупинитися в номері у Богдана. Саме тут і сталося оте «хвилеве безумство» Богдана і Оксани, що заплямувало їхні християнські душі. «П’янка ніч і чарівна шалена молодість взяли гору над здоровим глуздом. Обоє віддалися волі випадку».
Долаючи щаблі службової драбини, Оксана від успішного сільського педагога стає завідувачкою міськвно одного з обласних центрів Західної України, отримує «малосімейку» і «на посаді керівника міського відділу освіти й науки на особисте життя в жінки часу майже не залишалося».
Іще одна, уже остання, зустріч Оксани з Богданом остаточно переконала її: «жіноче багатолітнє сподівання кохати і мати благословенний плід від коханого виявилося багаторічною оманою, такою собі романтичною ілюзією».
Під час сповіді у церкві жіночого монастиря Оксана «відчула в собі нездоланне переконання в правильності свого визначального рішення»: вона стане Монашкою. «Може, таки невипадково впродовж багатьох літ поза очі мене називають Монашкою? – не просто подумала, а вже вкотре на якусь хвильку востаннє замислилася над запитанням, яке пекло душу, мов сіль око».
Життя в монастирі загострило в Оксани здатність співчувати і співпереживати за долю ближнього. Її глибоко проймає трагічна історія сестри Домініки, яка у лікарні не проклинає своїх кривдників, а молиться за них. Оксана все рідше згадує Богдана, через якого понівечила свою долю, а він, однак, постійно розшукує її «і через друзів та її колишніх подруг, і через своїх знайомих журналістів, котрі допомогли йому потрапити на прямий ефір «Ключового моменту»… І коли «примхлива доля приготувала йому нове випробування під час прямої трансляції популярної російської телепередачі «Жди меня», розтривожений чоловік зблід, відчуваючи неждану слабість, йому потемніло в очах, а зів’ялі й отяжілі руки звисли додолу…». «Пережитий серцевий напад був уже не першим сигналом ішемічної хвороби серця». Повторний напад серцевої хвороби у потязі назавжди обірвав роздуми Богдана про долю України і його власну «невтішну долю легендарного Ікара».
Роман «Монахиня» - це своєрідна епопея людських стосунків, які приводять до драматичної розв’язки. Долаючи життєві випробування у пошуку жіночого щастя, героїня Ярослава Ткачівського Оксана приймає постриг. Тонко виписаний ліризм двох життєвих історій надає автору статусу неперевершеного прозаїка, людини глибоко сентиментальної і безперечно гідної читацького пошанування.
Моральна краса й духовна велич – це найвагоміші якості, які хоче бачити в людині Ярослав Ткачівський. Епічна дилогія «Жертовний вогонь» вражає новизною та естетичністю, художньою вивершеністю. Вона забирає нас в полон міцним чаром своїх емоцій і щиро схиляє до християнських цінностей, які в усі часи були і залишаються тим еталоном справжньої Моралі, який облагороджує людську душу, очищає помисли і виводить на шлях Істини та Добра
Закінчити свої роздуми хочу філософськими рядками відомого українського поета Д.Павличка:
Життя без книги –хата без вікна.
Тюрма глуха і темна, мов труна.
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.
Тож хочеться побажати і автору, і читачам, аби їхні серця завжди були відкриті до світла, що випромінює енергію Добра, Краси та піднесеної Моралі.

Тетяна Марцинюк,
кандидат філологічних гаук,
м. Березне Рівненської області