Після вдалої розвідки в глибокі бельгійські тили повертаюся до перевіреної вітчизняної літератури, до творів Євгенії Кононенко, якими авторка наситила бібліотеки, книгарні і ці, як їх там неоковирно називають – гаджети. Хоча, який же він гад – мій телефон? Який, якщо з нього я і читаю книжки, а прочитуючи, переміщаю в сховище, де за спостереженнями їх, нечитаних, лежить ще близько дев’яноста найменувань?

          Лейтмотив даної книжки – красне українське письменство, серед якого сама пані Євгенія – не пасе задніх, а плідно оре і засіває свою словесну нивку добротним продуктом. Чи не подумали ви, що назвою збірки оповідань письменниця натякає на її роль в житті рідні і друзів? Звісно, ні. Серед діячів літератури чимало милих людей. Тому, набір стандартних, банальних, шкільних питань майже завжди починається з намагання вивідати секрети творчості і завершується про майбутні плани середньостатистичного автора. Ну і хто кого катує? Багатий досвід спілкування з колегами надихнув Євгенію Кононенко на відверті нариси про творчі муки, сам процес творіння, а також нелегкий побут мешканців Олімпу, як собі уявляють юні читачі працівників пера. Працівників, чи ви не згодні? Чи увібрала збірочка особистий досвід авторки? Авжеж! Наприкінці вона залишила літературний автопортрет. А-а, стосовно «Ката»! Бо я точно забуду хоч слово сказати про назву і зміст головного оповідання книжки, якщо не зроблю цього прямо зараз. Як не дивно, катом є (чи був?) таки письменник, за яким хвостиком в богемне життя перетягнулася частина минулого, коли він виходив в нічні зміни, працюючи в каральному підрозділі компетентного органу. Недовгий період тривалого життя до кінця днів став для виконавця вироків важким випробуванням. Дивно, що між безіменними катами минулого знайшлася персона, здатна осмислити суть своєї специфічної роботи. Я навіть думаю, що добірка оповідань і новел стала додатком до основного твору книжки. Всі вони трошки нижче за рівнем впливу на свідомість. Дочитавши останню сторінку, я впіймав себе на думці, що однойменний зі збіркою твір, знаходячись в серці книжки, витіснив всі враження. Довелося повернутися до змісту, щоб згадати, що ж там було перед «Катом», а що надруковано після нього?

          Як в кожній історії, яка претендує на вагому долю історичності, Кононенко залишила широке поле читачеві для розв’язання підвішених питань самотужки. Що стоїть за тим чи іншим епізодом? І серія непрописаних «чому?» в текстах лишилися поживою для читацької фантазії. Чи це такий спосіб для залучення любителів слова в процес творення? І для всіх категорій критиків тут теж є місце, де прикластися. Правда ж, мій відгук не настільки однозначний, щоб дати відповідь на питання: похвалив я роботу Євгенії Кононенко чи розкритикував? Особисто я сприймаю його як позитивний. Більш того, він є виявом радості, бо дав мені Бог щастя і здатність читати книжки українських авторів в оригіналі. І це – здорово, правда?