Книга-присвята «Парафінові дрони»

Авторка «Парафінових дронів» удова, її чоловік воїн ЗСУ, який загинув, захищаючи нашу країну. Щоб вшанувати памʼять чоловіка та допомогти військовим авторка видала цю книгу, кошти за купівлю якої було передано на допомогу ЗСУ. На обкладинці книги сама авторка та її син. А сама книга присвячена її чоловікові Артему Червоноокому і від цієї присвяти мурашки по шкірі: «Художнику, який наповнив моє життя барвами, а своє поклав на вівтар Свободи і Незалежності України…» Більша частина книги - поезія, тут є також кілька невеличких новел. На честь однієї з них і названа ця книжка. Вірші будуть близькими для тих, хто втрачав…особливо, хто втрачав на війні. Будь-яка втрата це боляче, але коли читаю вірші Аліни Червоноокоі, сльози навертаються на очі. Мабуть тому, що розумію, що у своєму молодому віці вона вже втратила свого коханого чоловіка, залишившись з сином сама. І цей її біль простежується у її віршах: 

«Вже осінь підкрадається дощем,

Все ллє і ллє, і омиває душу.

Минуле проростає споришем.

Життя іде, і я їду, я мушу…». 

Не всі поезії сумні, та може я так їх сприймаю з сумом на очах, знаючи про трагедію в житті авторки. 

Деякі фрагменти з віршів можна цитувати і ці цитати ідеально впишуться в те, як ми сприймаємо російського агресора. Наприклад, в цій збірці є вірш, присвячений подіям 24 лютого 2022 року. І починається він ось так: «Нарешті хірургічним точним рухом відтяло нас від братніх «вовкулак». Уздрів сліпий, почув ущербний слухом, як у Кремлі біснується відьмак!».

Здається, що тут Аліна пише жорстко, не підбираючи слів. І добре! Бо хіба можна писати легко про війну?! 

Ось фрагмент ще одного вірша Аліни Червоноокої: 

«Не сню тобою, друже, вже давно.

Відплакала…і серце відболіло. 

Бог милував. Не поламавши крила, комусь на радість, а комусь на зло…»

Здається ніби описи природи більш ліричні (як от, «Я хочу осені, хочу милої, чекаю осені рудої і красивої» і переходять до кульмінації: «Щоб розчинитися морською піною у ній») тут змінюють «гострі» вірші про війну та сумна поезія втрати: «Любов. І випили до дна, на потім ні краплини не лишивши». 

Для мене читати «Парафінові дрони» - наче пропускати крізь себе емоції авторки. Я не знаю взагалі, як можна оцінити чиїсь особисті переживання, але вважаю, що це добре, що Аліна Червоноока видала таку збірку. Щоб ми усі памʼятали!