Крок вліво - і тебе пришиє маніяк, крок вправо - і тебе пустять в расход свої ж куратори в погонах

Коротше, якщо ви читали першу частину «Вілла Деккера» і чекаєте, що тут знову буде той самий веселий львівський двіж із кабаками та безтурботними батярами, то закатуйте губу. Винничук різко міняє правила гри. Тепер на дворі кінець 39-го, у Львів завалилися совєти з НКВС, і все місто тупо накрило мідним тазом.

Наш старий знайомий - колишній крутий репортер Марко Крилович - сидить у радянській тюрмі і чекає, коли його пустять у розход. Його колишня тусовка або в бігах, або теж по підвалах. Здавалося б, гаплик. Але є один нюанс: той самий хворий маніяк - «цинамоновий убивця», який душив жінок ще за старої влади, нікуди не дівся. Він продовжує свою брудну справу прямо під носом у чекістів.
І от цей психопат робить епічну помилку (або навпаки) - валить доньку якогось московського генерала. НКВСники стоять на вухах, розуміють, що самі цього штемпа не витягнуть, і витягують Марка з камери. Бо виявляється, що всі жмурики якось пов'язані з нашим репортером. Тепер Крилович працює під ковпаком у чекістів як жива приманка. А паралельно в місті крутиться ще одна люта мутка зі зниклим архівом голландського посольства, де замішані і підпілля, і контрабандисти, і алмази.

Книжка рілі бере своєю атмосферою тотального стрьому і зламу епох. Це вже не той глянцевий ретро-детектив, де пахне кавою і пляцками. Тут пахне дешевим тютюном слідчих НКВС, кров'ю і страхом.
Винничук дуже круто, без жодних рожевих окулярів, показує, як ламається хребет старого Львова. Вчорашні елітні злодії і батяри тепер намагаються вижити під новими червоними господарями, хтось іде в контрабанду, хтось продається. Текст соковитий, фірмова галицька ґвара на місці, але вона тепер звучить не як прикол, а як спроба втриматися за минуле, якого вже немає. Головний герой постійно ходить по лезу: один крок вліво - і тебе пришиє маніяк, один крок вправо - і тебе пустять в расход свої ж куратори в погонах.