Читала “Кульбабове вино” давно, але книги Бредбері ніколи не відпускають. Вони осідають десь глибоко, як запахи дитинства, як сонячні спалахи на згадках, що здаються майже примарними.

І ось вечір, келих мого власного кульбабового вина, терпкий смак літа на язиці – і раптом спливає цей роман. Про хлопчика Дугласа, який раптом розуміє: він живе. І про літо, що хочеться закоркувати в пляшки, аби зберегти на чорний день. Про миті, які тікають, поки ми поспішаємо, про речі, які стають важливими лише тоді, коли вже втрачені.

“Кульбабове вино” – це не просто про спогади, це про життя, яке відчуваєш гостро, майже боляче. Бредбері вмів ловити час, ховати його між рядками, аби потім, через роки, він розкривався, наче напій, настояний на пам’яті.