Дуже часто наштовхуюсь на досить негативні відгуки з приводу цієї книги. І я думаю, вони лишень через те, що люди взялись за читання цієї історії з хибними очікуваннями про неї. Тут немає динамічного повороту подій чи ще якихось несподіванок за поворотом наступної сторінки. Книгу треба читати для того, щоб повільно насолодитись творчістю Бредбері і його прозою. Запастись тим самим олівцем (як радив би Семків) або ж звичайними стікерами, і читати, перечитувати, неначе занурювати себе в атмомферу неспішної оповіді. Та про що ж вона?
Про двох звичайних підлітків Тома і Дугласа, які цілими днями проводять на вулиці з друзями, мріють, але і допомагають дорослим по господарству. І ця книга про просто моменти з їхнього життя. Про те,як вони допомагали збирати кульбаби для виготовлення з них вина. Про фантастичні кеди швидкольоти і навіть про старого сусіда, чиї історії хлопці слухали з цікавістю.
Багато тут писати про саму історію не буду, але залишу цитати, заради яких цю книгу варто прочитати.

Візьми літо в руку, налий літо в келих – у найкрихітніший, звісно, з якого тільки й зробиш єдиний терпкий ковток, піднеси його до губ – і по жилах твоїх замість лютої зими побіжить спекотне літо…

Так ось воно що! Значить, це доля всіх людей: кожна людина для себе – одна-єдина на світі. Один-єдиний, сам по собі серед безлічі інших людей, і завжди боїться. Ось як зараз. Ну закричиш, станеш кликати на допомогу – кому яке діло?

Дорослі й діти – два різні народи, ось чому вони завжди воюють між собою. Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони.

Час гіпнотизує людей. У дев’ять років людині здається, що їй завжди було дев’ять і завжди так і буде дев’ять. У тридцять вона впевнена, що все життя залишалася на цій прекрасній межі зрілості. А коли їй мине сімдесят – їй завжди і назавжди сімдесят. Людина живе в сьогоденні, чи то молоде сьогодення, чи то старе сьогодення; але іншого вона ніколи не побачить і не дізнається.

Хоч би як ти намагалася залишатися колишньою, ти все одно будеш тільки такою, яка ти зараз, сьогодні.

Деякі люди занадто рано починають сумувати, – сказав він. – Здається, і причини ніякої немає, та вони, видно, від роду такі. Вже дуже все до серця приймають, і втомлюються швидко, і сльози в них близько, і будь-яку біду пам’ятають довго, от і починають засмучуватися з найменших років. Я-то знаю, я і сам такий.