Ми всі зустрічаємо таких людей. Принаймні, на моєму віці подібних типажів траплялося вдосталь.

"Дохторь Штраус каже аби я писав як можу і шо думаю і споминав усе шо зі мною буде від сьогодні... Звуть мене Чярлі Гордон і я роблю в пикарні..." Таким одкровенням починається роман відомого американського письменника Деніела Кіза. ВІддаю належне перекладачеві Віктору Шовкуну за прекрасну роботу над складним текстом, написаним, за версією автора, від першої особи - дорослого, чий інтелектуальний розвиток загальмував у п'яти-шестирічному віці і він став об'єктом наукового експерименту, метою якого є виправлення генетичної помилки, і навіть більше - активація ділянок мозку, відповідальних за прояви геніальних здібностей. Отже, ми дивимося на навколишній світ очима Чарлі, сприймаємо його дитячим наївним розумом, не позбавленим людських емоцій, де є страх і задоволення, і велике бажання стати розумним, як всі. Він, перш за все, людина, тому розуміє власний стан як ненормальний. Батьки після народження повноцінної дівчинки, відмовилися далі боротися за розум Чарлі.Тільки завдяки благородній обіцянці власника пекарні, недоумкуватий юнак наступні 17 років життя з 34 виконує примітивні обов'язки прибиральника, або розносить замовлення постійним клієнтам, маючи за те кімнату і сякі-такі грошенята. Чарлі задоволений, але мріє про більше. Чому його пам'ять не утримує знання, які ми, нормальні, накопичуємо?

Проект під керівництвом професора Немура і доктора Штрауса вийшов на рівень, коли від успішних експериментів над тваринами настав час перейти до випробування на людині. Чарлі - один з тих, кого у школі для недорозвинених дорослих вважали найперспективнішим. За порадою доктора чоловік пише звіти. Записи дозволяють фахівцям помічати емоційні й інтелектуальні зрушення. Мишеня ж писати не може. Елджернон - ім'я того мишеняти. Напочатку Чарлі мусив пройти порівняльний тест на здатність подолання лабіринту. Всякої спроби першим досягав мети Елджернон. Далі відбулася операція.

Перші дні тривога Чарлі доводила його до відчаю. Минуло кілька діб після "апірації", а він не відчував порозумнішання. А далі, прискорюючись, події розкручуються з лавиноподібною швидкістю. Інтелект, прокинувшись, охоплює ті грані буття, над якими раніше герой не замислювався. Він почав розуміти, що його нормальні "друзі" насправді знущалься з його стану класичного дебіла.Раніше це здавалося веселими забавками, у яких центральне місце належало йому - Чарлі. А як же? Завдяки йому всі були радісні і реготалися до болю. Раптом ті спогади обернулися іншим боком, принизливим, хіба "друзі" таки щось робили для нього, коли хтось чіплявся: "Не займай! Що ти хочеш від дурника?" Щодня додаючи знання, він перетнув умовний поріг інтелекту звичайного середньостатистичного американця. Зникла придуркуватість у погляді, натомість контрастно проявилися істині риси оточення. Від Чарлі відсахнулися майже всі, кого він знав, бо тепер ті відчували себе ідіотами в його присутності, а дехто й втратив можливість безпечно прокручувати деякі махінації з грошима у пекарні. Крім інтелекту, наш об'єкти виявив природню чесність. І навіть вчені, яких він колись мало не боготворив, виявилися жалюгідними кон'юнктурниками, все життя копирсаючись у маловартісних дрібницях замість займатися справжньою великою наукою на благо людей. Вони також уникали спілкування з унікумом, якого, як наголошував проф. Немур, було створено "ні з чого" силою його інтелекту.

Чарлі лютує. Іноді він бачить себе очима того Чярлі і оте його колишнє "я" стає причиною деяких невдач, як от у сфері інтимних стосунків. Дитячий вишкіл, буквально вбитий в його голову мамою, стає важким бар'єром для подолання. Він не знає, що саме є поганим у фізичній близкості, але внутрішня сигналізація спрацьовує щоразу, як тільки він наближається до Аліси, яку кохає. Увімкнувши одне, скальпель не вимкнув інше.

Паралельно, тільки з випередженням, стаються зміни з його "прототипом" Елджерноном. Раніше, маючи мотивацію - мишачі смаколики, гризун кмітливо вирішував завдання експериментів. З часом він збійдужів до винагороди. Невже і в ньому прокинулася гордість і він подумав: "Годі! Адже я - особистість!" Чарлі усвідомлює непрораховану вченими небезпеку. Куди заведе експеримент? І хто, як не він, знаючи всі етапи розвитку від дебіла до генія, має підключитися до діяльності лабораторії?

Чому би цій історії не завершитися американським хепі-ендом? Ні, Деніел Кіз прекрасний письменник і роман - не казка про Івана-дурня, а про реальні прояви і про людські мотиви, що ми й самі можемо спостерегти між нами, якщо бути проникливим. Мета Чарлі і професора Немура тільки здається спільною. Насправді, під час розставляння крапок над "і", Чарлі висловлює ключову думку всього твору: "Розум та освіта, не поєднані з людською любов'ю, нічого не варті." Допомагаючи Чарлі виборсатися із жалюгідного стану, Немур, та й інші, шукають слави собі. Шукають собі слави. Для них Чарлі - піддослідна тваринка, морська свинка, ніхто. Він ще й має бути вдячним за нову якість життя, бо "ай-кю", бачте, піднявшись з 70 одиниць перевершило всякі сподівання, його зроблено зіркою. Однак, в "зірці" живе Чярлі, котрий не був істотою і до операції. Ось людина, що завжди прагнула чесної любові. Тут ключова думка автора перегукується з висловом із одного дуже відомого листа. Зацитую: "Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! (1 лист апостола Павла до Коринтян, 13:1-3)

Воістину, правду життя, описану автором, ми нерідко бачимо у колах свого спілкування. Буває, під маскою доброзичливости, або й доброчинності ховається холодний розрахунок, байдужість, нещирість. Де-не-де приховане лізе з-під машкари виявами черствості, мстивості, безглуздої жорстокості. Нас не нудить, бо ми звикли в собі носити емоції, не довіряючи стороннім, або від вибуху справедливого гніву нас утримує інстинкт самозбереження.

Розв'язку роману, сухою мовою наукової статистики, можна назвати невдалим експериментом. Чарлі сам спостерігає регресивні зміни інтелектуального стану Елджернона, його деградацію і смерть. В момент, коли він забирає з лабораторії тіло мишеняти і ховає його, поклавши на невеличкий холмик дикі квіти, реально пробиває на сльози в два струмки. Чарлі стає неуважним і забудькуватим. Стрімкий злет перейшов у піке. Він намагається якомога швидше залагодити всі справи, які ще можна впорядкувати заради тисяч недорозвинених по всьому світу. Але його час немилосердний.

Якщо ви дочитали до кінця мій найрозлогіший звіт, маю сподівання, що хтось розшукає книжку "Квіти для Елджернона". Нехай вона допоможе замислитися над якостями душі, яку тримає в собі наша тілесна оболонка. Над своїми якостями.