Квіти в темній кімнаті

Понад 400 сторінок якісної прози про наше сьогодення. Під сьогоденням беремо 15 років до видання книги, тобто період від смерті Брежнєва й до першої пʼятирічки незалежності. Умовно так. Серед авторів бачу чимало представників Житомирської прозової школи, як-от: Василя Врублевського, Володимира Даниленка, Євгена Пашковського. Є й автори із Західної України, зокрема Юрій Андрухович («Зліва, де серце»). Скажу так: я психологічно не можу читати багато новел з подібною тематикою, тож обмежилася двома. Не можу, бо період кінця 80-х - початку 90-х вважаю депресивним і не дуже хочу згадувати, це моє дитинство. Тому, читаючи того самого Андруховича чи Винничука, десь глибоко в душі плакала від післясмаку безвиході. Оповідання Андруховича, що відкриває збірку, про хлопця, в якого одну руку пошкоджено. У мене знову асоціації із сучасністю і війною. І цей хлопець заводить любов із медсестрою, що час від часу вступає в інтимні стосунки з різними солдатами, й від когось з них вона завагітніла три роки тому. Ясно, що описано кінець перебудови, бо фігурує згадка про Афганістан, про солдатів різних національностей, про наркотики і невпорядкований секс, про магнітофон і вино. Друге оповідання - Винничука «Граната на двох» - про двох 11-річних хлопців, закоханих в однокласницю. Вони вирішують разом її кохати, писати їй вірші, а потім отруїтися і навіть пʼють якусь отруту. Однак гине один з них не через це - вони знайшли стару гранату й вирішили її використати, стався вибух… І ось минає 21 рік, друг загиблого випадково зустрічає батька свого приятеля. Зрозуміло, що історія з гранатою - це приблизно початок 1970-х років, однак граната - це знову асоціація з війною. Тому далі я читати не змогла. Безумовно, новели написано якісно, оригінально, я б навіть сказала - зразково. Можливо, саме подібна майстерність змушує насолодитися текстом та замислитися над сенсом існування. Однак подібні міркування теж мають бути дозованими.