Квиток в дитинство

Чесно кажучи, коли читав це в школі, я нудьгував. Ну яка там річка, які косарі, які діди? Хотілося екшну. А зараз, дорослим, відкриваєш Довженка  і просто «пливеш». Це не текст, це якась магія, чистий 4D-кінотеатр у твоїй голові. Ти не те що бачиш літери, ти відчуваєш запах сіна, чуєш хлюпання весла по воді і бачиш ті неймовірні зорі, яких у місті вже не знайдеш.

А персонажі? Це ж просто геніальні персонажі! Дід Семен, який пахне землею і розмовляє з кіньми - це ж абсолютна любов. У кожного з нас був такий дідусь або ми мріяли про такого, біля якого світ здавався безпечним і зрозумілим. А баба Марусина? Її прокльони - це окремий вид мистецтва. «Бодай тебе кобила побила» - це ж наші, рідні меми! Читаєш, смієшся до сліз, а в горлі стоїть клубок, бо розумієш: таких людей вже немає. Вони пішли, і забрали з собою ту наївну, чисту мудрість.
Але наймиліший образ в книзі - це образ батька. Довженко пише про нього з таким захопленням і таким сумом, що серце щемить. Це історія про талановиту, сильну людину, яка все життя прожила в злиднях і тяжкій праці. Це портрет нашого народу: красивого, роботящого, але вічно нещасного. Дивишся на батька очима малого Сашка і думаєш: скільки ж таких недолюблених, нереалізованих геніїв закопано в нашу землю? 
«Зачарована Десна» - це терапія. Особливо зараз, коли навколо стільки бруду і болю. Довженко повертає нам віру в те, що світ спочатку був прекрасним. Він нагадує, що ми складаємося не тільки з новин і тривог, а з отого теплого піску на березі, з маминої пісні, з першого страху перед «гріхом» (пам’ятаєте моркву?) і першого захоплення красою.
Ця повість вчить бачити красиве в буденному. Довженко вмів дивитися на калюжу і бачити в ній небо і він вчить цьому нас.

Це книга-оберіг. Вона не про минуле, вона про вічне. Читати обов’язково, коли на душі шкребуть кішки. Просто відкриваєш на будь-якій сторінці, вдихаєш запах Десни  і стає легше дихати. Це наше джерело, яке ніколи не висохне, поки ми його пам’ятаємо.