Моя сьогоднішня розповідь буде про роман львівської письменниці Анни Хоми «Лемберг. Під знаменами сонця» від Видавництва "КСД". Я думаю, всі розуміють, що Лемберг - це не що інше, як Львів. Саме так він офіційно називався за часів Австро-Угорщини. І саме ті часи описує у своєму романі авторка. Але історія ця розпочинається не у Львові, а за сотню кілометрів від центру тодішньої Галичини на теренах Брідщини.
Молодий шляхтич, господар маєтку в Накваші Януш Губицький потрапляє в небезпечну пригоду. В лісі неподалік російського кордону на нього нападають розбійники. Після кількагодинних тортур, коли двадцятилітній юнак вже прощався з життям, доля несподівано посилає йому рятівника. Ним виявився майже ровесник Яна, всього на кілька років старший, Мар’ян Добрянський. Зрозуміло, що вдячний Губицький запрошує свого рятівника до Накваші. Там протягом кількох тижнів хлопці проводять час, багато спілкуються і ближче пізнають один одного. Не дивлячись на те, що молоді люди абсолютно різні, щось незрозуміле притягує їх один до одного. Бо ж які спільні інтереси можуть бути у нащадка шляхетного польського роду Губицьких, недавнього паризького студента та у безродного русина, батяра із Клепарівського передмістя. Єдине, що поєднує хлопців - так це те, що обидва досить рано осиротіли. Правда, Ян втратив батьків вже у свідомому віці, а от Мар’ян став сиротою ще дуже маленьким і відтоді ним опікувався власник львівського локалю вуйцьо Фонсьо. Тож Мар’ян пройшов складну і жорстоку школу виживання. Але його життєвий досвід стане у пригоді обидвом хлопцям. Бо вже зовсім скоро після їхнього доленосного знайомства Яну і Мар’яну доведеться долати великі труднощі та небезпеки.
Розповідь ведеться від імені Мар‘яна. Саме його очима ми бачимо всі події. Від його імені авторка описує навіть певні сюжетні повороти чи роздуми інших персонажів, про які Мар’ян не мав би знати. Вона завершує ці частини твору словами «Але я цього не знатиму». Досить цікавий і нетривіальний авторський прийом, який надає тексту особливої родзинки. Якщо вже мова зайшла про стиль написання, то мушу відмітити, що він в Анни Хоми дуже оригінальний і цікавий. Ви не знайдете тут виваженої, поступової і хронологічної розповіді. Натомість текст подається фрагментарно, шматками, з яких читачу доведеться складати пазли цілісного сюжету. Текст навіть на слух звучить незвично, якось наче незавершено, обірвано. Я рідко зустрічала таке у творах інших авторів і почала аналізувати, яким чином авторка досягає такого ефекту. Виявляється, в тексті є багато речень, що не містять ні підмета, ні присудка, такі собі обривки фраз. Тож, мабуть, завдяки цьому досягається ефект різкості й гостроти. Мушу признатися, що читати такий текст не надто легко, але цікаво. Треба бути дуже уважним, щоб не втратити поміж розсипами коротких фраз чогось важливого, що може бути ключем до розгадки майбутніх сюжетних поворотів. А таких поворотів в романі дуже багато. Адже «Лемберг. Під знаменами сонця» - це пригодницько-детективний ретророман і він передбачає багато загадок, таємниць та інтриг, які розкриються лише на останніх сторінках.
Не можу оминути ще одну цікаву сторону цього роману. Це перфектні описи Львова кінця ХІХ-го століття. Видно, що авторка багато працювала з архівними матеріалами і всі ці напрацювання знайшли місце у тексті роману. Цікаво було, завдяки авторським описам, ходити знайомими львівськими вулицями та дізнаватися їх тодішні назви, бачити тодішні будівлі й порівнювати їх з нинішніми, зустрічати відомих історичних особистостей, які тоді були просто мешканцями Львова. І ще в цьому контексті зазначу, що події розгортаються влітку 1886 року. Цієї дати ніде в тексті не зазначено, але сукупність певних ключових подій та наявність історичних персонажів дають можливість з точністю до дня визначити цю хронологію. Такий собі авторський квест для уважних читачів. Дуже люблю такі штучки і тішуся, що я з цим квестом справилась.
А ще в романі зроблено акцент на кримінальному світі тодішнього Львова. Адже саме в той час набирала розквіту львівська батярська субкультура. В тексті багато батярської лексики, яку можна зрозуміти, користуючись авторськими роз’ясненнями. Це додає розповіді неповторної атмосфери тієї епохи.
Як бачите, в романі є багато цікавого для пошановувачів різних жанрів та аспектів. Єдине чого може забракнути вимогливому читачу, так це повноцінної любовної лінії. Як на мене, вона б додала сюжету трохи ліричності та романтичності. Але авторка мала право на таке бачення і роман від цього не надто постраждав. Не розумію лише навіщо видавець на обкладинці поряд з постатями двох головних героїв, зобразив милу дівчину. Скоріш за все, як то кажуть у Фейсбуку, для привернення уваги.
В епілозі роману його головні герої стоять на березі Полтви і роздумують, що буде з Львовом через сто років. Я подумала, що якби я мала машина часу, то могла б розкрити їм цю таємницю. Бо якраз рівно через сто років я була мешканкою цього міста. Я б могла розповісти їм, як змінився за цей час Львів, які технічні дива з’явилися на його вулицях протягом століття, скільки разів змінювалася влада у його Ратуші і куди поділася Полтва. Та найголовніше, що б я їм сказала, так це те, що дух Львова залишився незмінним. Він, як і за їхніх часів, береже вікові таємниці й народжує нових героїв. Бо і через сто років, і через тисячу, тут найбільшим скарбом буде істинна дружба та вірність даному слову.