Десь два роки тому, перебуваючи у Чернівцях і маючи годинку-другу вільного часу, ми вирішили піти у будинок-музей Ольги Кобилянської. Трохи поблукавши лабіринтами тихих, майже сільських, вуличок ми знайшли той будинок в якому письменниця прожила від 1929 року аж до самої смерті. Я дуже люблю музеї-садиби, місця, які зберігають дух людей, що жили у них, тому неодмінно хотіла там побувати. Ми зайшли на цілком звичне подвір‘ячко, здалося, що зараз з старого, але доволі ошатного будиночку вийде господиня, постукали у двері.

Давно хотіла прочитати книжку про Лесю Українку. Класичного біографічного твору про письменницю у мене не було, але на поличці вже рік стояв роман Мирослава Лаюка «Залізна вода» від Видавництва Старого Лева, на обкладинці якого красувався лик Лесі. Я знала, що роман цей не зовсім про неї, чи то пак, не тільки про неї, але мені цікаво було взятися за читання такого, до певної міри, літературного експерименту.