Десь два роки тому, перебуваючи у Чернівцях і маючи годинку-другу вільного часу, ми вирішили піти у будинок-музей Ольги Кобилянської. Трохи поблукавши лабіринтами тихих, майже сільських, вуличок ми знайшли той будинок в якому письменниця прожила від 1929 року аж до самої смерті. Я дуже люблю музеї-садиби, місця, які зберігають дух людей, що жили у них, тому неодмінно хотіла там побувати. Ми зайшли на цілком звичне подвір‘ячко, здалося, що зараз з старого, але доволі ошатного будиночку вийде господиня, постукали у двері.

Давно хотіла прочитати книжку про Лесю Українку. Класичного біографічного твору про письменницю у мене не було, але на поличці вже рік стояв роман Мирослава Лаюка «Залізна вода» від Видавництва Старого Лева, на обкладинці якого красувався лик Лесі. Я знала, що роман цей не зовсім про неї, чи то пак, не тільки про неї, але мені цікаво було взятися за читання такого, до певної міри, літературного експерименту.

Андрій Любка стверджує, що найкраще і найприємніше книжки читаються восени. Тож символічно, що свою читальну осінь я розпочала з його нової книжки «Щось зі мною не так», яка традиційно вийшла у видавництві Meridian Czernowitz . Це збірка коротких розповідей, есеїв, які автор писав впродовж двох карантинних років і напередодні війни здав до друку. Признаюся, більшість текстів були мені вже так чи інакше знайомі, бо читала їх в колонках інтернет видань чи інших публікаціях Андрія. Але нема нічого приємнішого, як читати все це вкупі, зібране в одній книжці.

Моя сьогоднішня розповідь про роман Юрія Косача «Володарка Понтиди». З творчістю Юрія Косача я вже встигла познайомитись, адже зовсім недавно прочитала збірку його повістей і оповідань. Вона далася мені нелегко, але зовсім не відлякала. Навпаки, мені дуже захотілося прочитати великий фундаментальний твір Косача. Не знаю, чи то підготовка попередньою книжкою цьому посприяла, чи то справді дуже особливий твір, але «Володарка Понтиди» пішла мені, як мед. Вона читалася настільки легко і приємно, що я просто дивувалася.