Зазвичай весну я розпочинаю з гарних жіночих романів. Вони якось органічно поєднуються з пробудженням природи й завжди додають оптимістичного настрою. А зараз обставини нашого життя такі, що додаткова порція оптимізму точно не буде зайвою. Тож своє весняне читання я розпочала з роману письменниці Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко», що зовсім недавно вийшов у Видавництво 21. З творчістю пані Галини я познайомилася ще у 2020 році. Тоді вийшла її збірка короткої прози «Таке життя». Я була в захопленні від стилю писання авторки.

Ця книжка пролежала на моїй полиці майже три роки, від книжкового форуму у 2021 році. Саме тоді ми розвіртуалились з її авторкою Аллою Рогашко і вона подарувала мені свій свіженький роман, який тоді якраз вийшов у видавництві Український пріоритет. Я була знайома з творчістю пані Алли за оповіданнями в книжках серії «Львів…» і стиль її письма мені дуже подобався. Але читати подарований роман я довго не наважувалася. І причиною цьому був його жанр. Мені було відомо, що в романі «Провидець» авторка використала елементи містики й фантастики, а це, як відомо, те, що я читати не вельми люблю.

Наступною титулованою книжкою, яку я прочитала, став роман польської письменниці, лавреатки Нобелівської премії, Ольги Токарчук «Бігуни» від видавництва «Темпора» в перекладі Остапа Сливинського. У 2008 році роман отримав одну з найпрестижніших польських премій у галузі літератури - «Ніке». А через десять років, у 2018-му, був нагороджений Міжнародною Букерівською премією. Хоча книжку важко назвати романом в класичному розумінні цього терміну. Вона не має єдиного сюжету чи якогось персонажа, який би обʼєднував написане. Це радше мозаїка, складена з дрібних шматочків роздумів авторки.

Свій читальний квітень я завершую книжкою, яка у 2019 році отримала Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Вірніше не вона отримала, а її авторка, українська письменниця Оксана Луцишина Книжка називається «Іван і Феба». А завдячувати її появі на світ маємо Видавництву Старого Лева. І хоч фама про те, що роман Оксани Луцишиної надзвичайно потужний та однозначно вартує свого високого титулу, швидко розійшлася серед книголюбів, я чомусь довгий час не поспішала його читати. Можливо, мене відлякувала дивна назва чи обкладинка з зображенням якогось кітчу.