(Із оповідань тюремної Шехерезади)
Сталося це весняної пори. Одного разу головний герой твору, що є оповідачем, прямував з товаришем, що займався контрабандою на кордон. Він мав на меті перейти на інший бік ще до темряви, не зважаючи ні на що. Семен, що був людиною серйозною, почав було його відмовляти, бо за такий ризикований крок можна поплатитися життям. Та чоловік-оповідач був непохитний. Семен розсердився, та все ж буркнув, що той має влягтися у возі та сховатися під ряднинкою. Спинилися вони аж у якійсь повітці. Враженню оповідача не було меж — у повітці була солома, на якій сиділа дівчина-красуня. Уздрівши його здивування, вона розсміялася та сказала, щоб він присів.

Семен вбіг до приміщення та велів збиратися, бо зараз тут буде обшук — шукають панночку. Перевдягнені в сільське вбрання вони рушили в ліс, де й простягалася частина кордону. Жінка звернулася до свого попутника з проханням дати їй револьвер. Той здивовано запитав її про те, чи вміє вона володіти зброєю, проте панна відказала, що у неї достатньо навичок, щоб з його допомогою накласти на себе руки.

Їхня дорога пролягала в полі. Вони багато йшли, інколи на хвильку спинялися, щоб перепочити. Час від часу хтось їхав запряженими кіньми. Тоді їм доводилося ховатися, лягаючи, у житі. Чоловік поцікавився про ім’я своєї супутниці, але та не назвалася і відказала, що не бажає знати і його імені. Але трішки згодом раптово жінка звернулася до оповідача з проханням надіслати листа, якщо її буде вбито, з наступним змістом: «Муся вбита біля кордону. Померла вона так, як помирають всі, хто любить жити». Куди відправляти послання вона повторила багато разів.

Чоловік та жінка дійшли до краю поля. Перед ними простягалися лісові зарості. Кордон був уже близько, тож їм доводилося бути все більш обережними. Часто доводилося повзти та перебігати більш відкриті ділянки. Коли спинялися для відпочинку, то спостерігали за природою, у якій все, навіть найдрібніше, перебуває у русі, проживаючи своє життя, і в ньому кохає.

Він так хотів обійняти її, притули до своїх грудей, але вона не дозволила. Лиш поставила йому питання про те, чи згадає він її, хоч кілька разів за своє життя, якщо тут їй судилося бути вбитою. Він, аби втішити її та розвіяти страх, мовив, що вони лишаться живими. Ці слова були такими переконливими, що не тільки вона йому повірила, а й він сам.

У лощині угледіли розмежувальні стовпи — кордон. У грудях загупало в шаленому ритмі. Волосся у Мусі було розкуйовджене, очі були величезними, губи вона міцно-преміцно стиснула в хвилюванні. Вона в цей момент нагадувала дикого, прекрасного звіра: сильного, напруженого та дикого.

Чоловік мовив, що вони мусять стрімголов рвонути через кордон разом, і ні в якому разі не дивитися назад. Вони розуміли, що їм вслід будуть не тільки кричати, а й стріляти. Хвилююча мить настала — біжать. Долинали крики, звуки вибухів. Вони бігли так швидко, як тільки були здатні. І в цей страшний момент, на диво, груди були наповнені чимось легким та широким, як небесна блакить, як кисень, як гірський струмок.

Скільки вони пробігли було лиш одному Богові відомо, але кордон вже точно лишився далеко позаду. Тепер вони могли спинитися і віддатися тому почуттю, яке переповнювало їхні душі. Ще довгий час, втомлені та щасливі вони мовчали. Муся глянула на чоловіка ніжно-преніжно і мовила, що це буде їхня остання зустріч, а ще попросила, щоб він ніколи не намагався її знайти. Мовляв, щастя вміщується в одному моменті, а після нього приходить звичка та буденність, яка все руйнує. Здивуванню головного героя не було меж, в душі він запротестував зі всієї своєї сили, але сказати нічого не спромігся. Так ніколи він нічого про неї й не дізнався, проте до останнього подиху її пам’ятав і той момент.

Критика до твору «Момент» В. Винниченка, коротко
«Момент» — новела, у якій вміло поєднані реалізм і філософські думки про життєву скороминучість, людське щастя та мить, що є не чим іншим, як частиною вічного. Панна — образ витонченості, жіночності з її загадковістю, незбагненністю та неповторністю. Новела створена в імпресіоністичній манері.