Ми відповідальні за тих, кого приручили

Як на мене, читати Сент-Екзюпері треба років у 40. Як мені зараз. Коли прожив більшу частину життя, чи принаймні половину, цінуєш дружбу та почуття, маєш дітей, онуків. Коли є досвід. А у школі чи в університеті враження від книги було на рівні відтворення: льотчик у Сахарі зазнав аварії, зустрів маленького принца, що впав з іншої планети, хлопчик розповів про свої подорожі та про цікавих людей на різних планетах, потім знайшов із льотчиком криницю, потім хлопчика вкусила гадюка, і хлопчик чи то помер від отрути, чи то дійсно повернувся на іншу планету, чи то просто в автора були галюцинації через зневоднення, як часто буває в пустелі. 
Для кожного книга говорить про щось своє. Залежно від свого настрою та життєвих обставин. Хтось побачить у ній конфлікт світу дітей і дорослих, хтось - заклик доглядати планету, прибирати її, приділяти увагу рослинам і тваринам; для когось це ода дружбі, що видно на прикладі лиса, який вимовляє, напевно, найвідомішу фразу з казки про те, що ми відповідальні за тих, кого приручили; хтось побачить тут гімн життю, адже хлопчик не визнає, що помре від отрути - він просто залишить цю планету і зʼєднається із зорями. А для мене це заклик цінувати свій час і мати сенс жити - заради тих, кому віддав стільки часу, заради дітей та онуків, заради близьких і рідних, заради друзів, заради роботи, яка надихає й наповнює буття сенсом, заради вірних людей. Ми не самотні, коли поряд із нами однодумці. А ще треба хоч трохи залишатися дитиною і бачити у звичних речах неймовірну красу. Ніколи не думала, що в 40 років наважуся перечитати «Маленького принца», якого терпіти не могла у школі, і що розплачуся.