ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Через чотири дні прийшла окрилена Уля. Вона була в зворушеному та веселому настрої.
Мені вдалося його закохати в себе! Я тобі розкажу як, Риночко!
І? Улечко, золота моя!
Уля
Я якось тобі розказувала, як ми вперше йшли сквером, а він розповідав куплет із вірша: «Я покрию свого милого слідочок, щоби вітер не звіяв».
Рина
Пригадую. І?
Мені так сподобався той шматочок поезії. Одного разу я запитала його про решту цього вірша. Він сказав, що побачив ці слова в Грінченковому словнику, але скільки де не намагався відшукати решту того вірша, та не вдалося. Я й вирішила, що постараюся віднайти той вірш. Придбала словник Грінченка. І знайшла ті рядочки на сторінках другого тому! Та ще й на якій сторінці! Аж на 647-ій! А під тим шматочком приміточка поставлена: Чуб V, 46. Скрізь розпитувала, щоб зрозуміти, що ж воно той напис означає. А розтлумачив мені один чоловік, він безквартирний, то до бібліотек ходить, аби зігрітися. От він мені розтлумачив — Чубинський, том V, сторінка 46. Заледве на полицях публічної бібліотеки вдалося відшукати. Додому навіть не дають, хіба що там читати. А вчора вечірнього часу прочитала Мокієві той вірш повністю. Як тільки він дивився! У нього аж тіло все затремтіло, запалало. Взяв мене за руки, подивився так пильно й сказав: «Улечко! Анумо разом… почитаємо».
Рина (зі злістю)
Аха-ха-ха!
Уля
А тоді сказав: «Давайте будемо вкупі жити. Я без вас, Улечко, не можу. Не житиму». Він аж сльозу пустив.
У Рини виникла нова ідея
Чудово! Значить негайно, прямо цього ж дня ти від’їжджаєш в гості до рідної тітки.
Уля (здивувавшись)
Чому? Та в мене й тіток немає.
Рина
Цієї ж миті ти скажеш Мокієві, що їдеш до тітоньки на постійне місце проживання до Одеси! І передумаєш лишень за тієї умови, що він погодиться на інше прізвище. Зрозуміла?
Уля
Ринко!
Днями на шпальтах газети з’явиться повідомлення з новим нашим прізвищем, та Мокій написав звернення з проханням, щоб він залишився Мазайлом. Зрозумій, що за такої умови наша родина ніби втратить члена. Ти повинна повернути Мокія нам, інакше більше тобі не бачити ні свого милого, ні нашого дому!
Уля
Рино, як можна так вчинити з ним, українцем?
Рина
Ти повинна!
Рина
Не спроможуся, оскільки… я теж стала українкою.
Очі Рини полізли на лоба.

2
Повскакували тьотя Мотя з Мазайлихою.
Мила наша! Що ви таке говорите?!
Рина
Улько, яка ще українка, коли ти навіть українською мовою не говориш?! Я ж сама від тебе чула, що лишень ваша баба-покійниця малоросійською балакала.
Уля
Матінка й зараз іноді можуть українською закинути. А ще у мене все українське — і очі з ногами, і все-все.
Присутні подивовані, бо не розуміють, який зв’язок розмови з ногами. Уля розтлумачує, що наука «антропологія» говорить про те, що більшість українців мають довгі ноги. Вона гордовито витягла свою кінцівку. Миттю присутні обдивилися власні. Далі почалися дружні умовляння Улі. Всі говорили, що Мокій хворіє українськими фантазіями, і що привабила його не вона, а те, що вона має, на його думку, українського. Тож просто хоче її українізувати та й усе.
Тьотя Мотя
Господи! На мою думку, пристойніше бути ізнасілованной, чим українізірованной.
Рина
Улько! Цієї ж миті ти кличеш Мокія і ставиш його перед фактом: якщо ти стаєш Мазєніним, то я тут, коли ж ні, то їду до Одеси. Тут і говоритимеш, серед цієї кімнати, почула? Я буду зовсім поруч.
Вийшли. Тьотя Мотя, зоставшись сама, дивлячись у люстерко, за допомогою пальців почала міряти свої ноги. Рина визирнула з-за дверей: «Тьотю!» Та зніяковіло: «Я йду. Підв’язка сповзла».

3
Входять Уля з Мокієм.
Мокій виглядає щасливим та радісним. Ласкавим голосом спілкується з Улею, декламує поезії. Уля говорить йому про те, що від’їздить і буде мешкати в Одесі.
Мокій вражений. Розпитує причину такого рішення. Вона ж відказує, що її змусили «непреодолімиє препятствія». Молодик розгубився. Читає сумну поезію.
З-за дверей спонукально шипить Рина.
Уля (з непідробною щирістю та хвилюванням)
Моко, я б дуже хотіла, щоб ви щось зробили, аби я лишилась.
Мокій
Тільки скажіть що, Улечко!
Уля
— Що? Бувайте!..
Десь за дверима знову зашипіла Рина.
Мокій (приглушено)
Можна я вас поцілую, Уленько!
Уля
Тільки зараз? Ой, ви ж (зі сльозами). Як же ж буде українською… недогадлівий.
Недомека.
Цілуйте ж мене, милий недомеко.
Мокій був дещо незграбний, але цілував Улю пристрасно, а потім сказав, що він ладний на все, аби вона тільки нікуди не від’їздила. Уля спершу поривалася говорити, але спинилася й гірким голосом сказала: «Не можу! Прощавайте!»
Вийшла, а Мока поплентався до своєї кімнати заледве не в сльозах.
Забігають Мазайлиха, тьотя Мотя та Рина. Відсилають одна одну до Мокія. Бо хтось же має повідомити йому, за якої умови залишиться Уля. Та ніхто не може зважитися. Тьотя з жалістю: «Такий момент упущено. Він вже не повториться!»

5
Вбігає наполовину роздягнений Мазайло, тримаючи газету. Він так розхвилювався, що тримається за груди в області серця та виголошує, що вже опублікували рішення про їхнє нове прізвище.
Всі дивляться до газети. Тьотя з урочистістю зачитує.
Харківським окрзагсом на підставі артикулу 142-144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошується: гр. Мина Мазайло змінює своє прізвище на Мазєнін.
Всі радіють.
У кімнаті з’являється дядько Тарас. Намагається розпитати, що сталося, але всі його ігнорують та радіють, а ще зачитують уривки «Сенокоса» та приміряють нове прізвище зі своїм ім’ям. Тьотя пропонує газетну сторінку повісити в рамці, а ще влаштувати з такої нагоди свято. Мина говорить, аби принесли дореволюційного парадного сюртука. Дядька Тараса огортає відчай, та він говорить на свою персону, що вчинив, як дурень.

7
Забігла Мазайлиха, тримаючи вбрання для чоловіка та сказала, аби він вбирався швидко, бо їм теж треба привести себе до ладу, бо ж, може, прочитавши повідомлення в газеті, завітають сусіди, аби їх привітати. Мазайло розглядає себе в дзеркалі:
Віднині я — Мина Мазєнін.
Вітається до себе різними голосами. Уявляє себе на високій посаді. Не може натішитися прізвищем.

8
Мазайлиха забігла та сказала, що вже є рамка для газети. Мазайло далі в уявній розмові немовби рекомендує свою жінку комусь. Мазайлиха підключилася до цього дійства.
Мазайло кланяється
Піднімемо келихи за здоров’я шановного Мини Марковича Мазєніна!
Мазайлиха
За Килину Трохимівну Мазєніну!
Дядько Тарас пройшов приміщенням, немов там не було нікого, й говорив, що він дурень.

10
Забігає Рина. Дівчина дивується, що мати з батьком ще не вбрані, а в дзеркалі до когось говорять. Коли ж вона зрозуміла, що відбувається, то теж доєднується до них.
Мазайло (із замріяним виразом лиця)
До слова запрошуємо Мину Марковича Мазєніна.
Мазайлиха (із замріяною інтонацією)
Яку кількість аршинів вам, мадам Мазєніна.
Мазайло
Бравіссімо! Слава Мазєніну!
Мазайлиха
Конфети з квітами віднесіть, будь ласка…
Рина
Рині Мазєніній.
Мазайло
Чи знаєте ви? Пішов на той світ Мазєнін, Мина Маркович.
Мазайлиха
Дуже засмутилися, цю звістку повідомляють всім родичам та друзям дружина та донька Мазєніни.

11
Дядько Тарас заходить, далі лає себе.
Мазайло
На кладовищі на пам’ятнику будуть золоті букви «Тут покоїться Мина Маркович Мазєнін».
Рина
А нашу вулицю назвуть вулицею Мазєніних. Обійнялися всі втрьох та з радості пустили сльозу.

12
Входить тьотя Мотя, не розуміє, яка причина плачу. Їй пояснюють. Вона теж сплакнула.
Потрібно буде теж замінити своє прізвище. В мене, звісно, воно чудове — Розторгуєва, але ж уже не в моді. Було б добре, наприклад, обрати Мєталова-Темброва, чи щось подібне.
Знову заходить дядько Тарас. Із сумом питає, чи потрібен він. Йому відказують, що ні. Хіба що аби двері відчинив, коли хтось прийде вітати.
Дядько надзвичайно ображений та не знає куди подітися. Стукає в Мокієві двері.
Я тобі не потрібен?

13
Хлопець (відчинивши)
Так потрібні, як комсомольцеві кадило!
Тоді дядько дивиться в люстерко та питає своє відображення, чи хоча б сам собі він потрібен.

14
Заходить Баронова-Козино. У руках тримає букет з квітами.
Уздрівши, що кімната пуста, нервує. Заходить дядько Тарас, учителька запитує його, чи може вона поговорити з Мазєніними. Дядько відказав: «Ви, певно, хотіли сказати із Зайломазами». Жінка відказує, що він, певно, не бачив сьогоднішню газету. Дядько розгнівався та закричав: «Завтрашня газета міститиме моє спростування! Зайломази! Як так може бути? Раз — і стали Мазєніними?! Він розказує, як при цараті було вельми складно замінити прізвище, навіть непристойного звучання. Коли він озвучив їй, якесь із цих прізвищ, дама втратила свідомість.
Дядькові Тарасові нічим зайнятися, тож він перечитує газетні сторінки. Побачив, як одна стаття підписана «Іоан Вочре-вісущий» розреготався.
Вчителька прийшла до тями та сказала, що ображена такою поведінкою. Дядько відказує, що коли читав фейлетон, то не побачив там нічого смішного та дотепного, а уздрів підпис, то не стримався.
До кімнати входять Мазайли з тьотею Мотею. Баронова-Козино вітає родину, а потім додає
А ще пам’ятаєте?.. «Пахнєт сєном…»
Мазайло підхоплює читання поезії, потім до нього доєднується решта, але їхня вимова звучить неправильно та викликає сміх.
Дядько Тарас із натиском читає старовинну народну пісню, а Мокій — іншу.
Тьотя Мотя прибиває газету в рамі до стіни.
Слава Мині Марковичу Мазєніну! Ура!
Дядько Тарас
Слава Мазайловському. (Тихенько) Гетьману Виговському!
Мокій
Мазайло-Квач!
Всі, окрім дядька Тараса, стали навколо Мокія та почали кружляти кругом нього, співаючи російську пісню.

16
Раптово до кімнати заходять Губа, Тертика, тримаючи м’яч та газету «Комсомолець України», а слідом — Уля.
Мокій (їм)
Допоможіть!.. Я вже не витримую.
Новоприбулі запитують, з якої нагоди так шумно.
Тьотя Мотя вказує на рамку на стіні та говорить аби Губа зачитав так, щоб всі почули. Губа додивляється, читає, але йому кажуть, що не там. І він раптово озвучує зовсім інший текст:
«За рішенням комісії у справах українізації, яка займалася перевіркою Донвугілля, відбулося звільнення із посади за опір українізації систематичного та зловмисного характеру службовця М. М. Мазайла-Мазєніна».
Присутні заойкали. Почали питати Мазайла, але у нього відібрало мову.
Тертика (Мокієві)
Ми прибули вирятувати тебе від цих міщанських стихій.
Уля
Це я. Побачила, що наші йдуть. Тож погукала на допомогу. Я тепер ні до якої тітки не їхатиму. Ніколи.
Мока (радий та захоплений)
Улечко!
З натхненням декламує поезію, комсомольці приєднуються. А Тертика каже:
Невдовзі всі Мазєніни отримають гол!
Вдарив м’яч, а після нього Мокій з Улею.