«….родина. Бо коли, твоя серце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж»
Неймовірно тепла, ніжна, весела та життєва книга!!! Отримала масу задоволення від неї!
А які тут колоритні героя – смак! Дуже раджу хто ще не читав!
Але по черзі – сюжет – Віра Петрівна, пенсіонерка, вчителька української мови та літератури в минулому, живе з родиною сина Толіка під Києвом. І все б нічого, коли б не війна. Дружину та дітей Анатолій відправив за кордон, сам волонтерить, а маму, по домовленості з нею, в будинок для літніх людей. Або як тут його називають – Стардом. Та і як по домовленості, хіба може мама сказати ні єдиній дитині, коли йому треба допомога?! Звісно мама зробить все, щоб синочці було зручніше і легше.
Стардом – страшна сторінка в житті кожного кому за 70. От і Віра Петрівна, не в захваті опинитись тут, головою то розуміє, що так краще – сина немає вдома, невістки з онуками також, Київ під обстрілами, здоров’я підводить, світла немає, але серце щемко болить – відчуття покинутості не полишає. І все тут не як вдома, і порядки не такі, а місцями й дикі для неї (душ під наглядом Степанівни, нічний горщик під ліжком, та й кімнату треба ділити з сусідкою), і люди набридливі, особливо сусідка, Ніна Миколаївна,у якої рот не закривається, і уявна червона ручка вчительки безупинно виправляє мовленнєві помилки. Але Віра Петрівна терпить це – бо вона там ненадовго!!! Але місяць переходить в три, четвертий підганяє шостий і «ненадовго» розтягується та віддаляється, а життя входить в колію – і читацький клуб вона організовує, і Гарік, він же Гаррі Поттер починає подобатись навіть стійким скептикам, і з кожним роззнайомилась, і дізналась хто чим дихає та як сюди потрапив, та й Ніна Миколаївна стала як рідна. Але серце болить – Толік телефонує вкрай рідко, дуже часто його телефон поза зоною, приїздить все рідше і рідше, невістка з онуками кидає смс пару раз в місяць, Віра Петрівна відчуває себе покинутою і забутою. Та й втрати серед жителів Стардому не додають радості дням. Одну таку втрату Віра Петрівна переживає особливо тяжко…
Я сміялась з цими жителями Стардома – Ніна Миколаївна, Степанівна, Демидович, а Камбала і Язва – я ніби сама проживала день за днем з ними – такі вони живі, яскраві, індивідуальні та колоритні в своїй поведінці та спілкуванні. Я з ними плакала – історія Ніни Миколаївни (сильної жінки до останнього) та її трьох синів – роздерла б сама їх, Язва, Художник … - у кожного всій біль та спогади, трагедії та помилки в житті. Літні люди, за плечима яких ціле життя, оповите радісними і не дуже історіями, їх родини – настільки різні у прив’язаності один до одного, такі різні причини, що привели їх під дах останньої домівки.
Історія про страх бути покинутою тими, кого любиш найбільше, стати для них тягарем, непотрібною, залишитись без рідних на схилі літ, доживати життя з чужими людьми.
Історія про віру – віру, що все це ненадовго – війна, розлука, Стардом. Віра, що життя буде як раніше, що всі рідні будуть поряд і разом, живі і здорові. Віра в своїх дітей та страшна реальність, що вносить корективи в плани, надії та мрії.