Ніхто не скаже правди до кінця - навіть самим собі...

Після шаленого успіху «Дівчини у потягу» Пола Гоукінз вирішила не йти второваною стежкою і в романі «Глибоко під водою» реально ризикнула. Вона змістила фокус: якщо раніше ми читали про трагедію однієї жінки, то тепер перед нами «поїхало дахом» ціле місто. Це вже не класичний трилер, а така собі похмура історія, де головний злодій - не якийсь конкретний маніяк із ножем, а само містечко та його гнила пам'ять. Але давайте чесно: для багатьох фанатів такий експеримент виявився не просто незрозумілим, а відверто слабшим на фоні першої книги. Тож читати чи ні - тут уже вирішувати вам.

Вода в цій книзі взагалі виступає як окремий персонаж. Це холодний і вічно голодний монстр, який століттями ковтає «незручних» жінок. Гоукінз бере стару добру історію про полювання на відьом і дуже вдало перетягує її в наші дні.
Місцева Заводь у Бекфорді роками працювала як така собі зручна чорна діра. Століттями туди потрапляли ті, хто забагато знав, надто голосно говорив чи просто дратував чоловіків. А містянам було дуже комфортно списувати все на «погане місце», масове божевілля чи банальні самогубства. Річка тут тупо ховає кінці у воду, і всім від цього тільки краще, бо совість чиста.
Авторка дуже класно проїжджається по закритому суспільству і його звичці вішати ярлики. От взяти Нел Ебботт: жінка почала відкрито копати історію цієї заводі для своєї книги, і її миттєво зробили місцевою божевільною. Натовпу (та й поліції) набагато простіше включити пластинку «вона сама напросилася», «була істеричкою» чи «поганою матір'ю», ніж реально шукати вбивцю. Це дуже жорстко показує, як суспільний осуд робить людей співучасниками злочину.
А тепер про головну фішку, через яку книгу так важко подужати. Якщо в попередньому романі була одна ненадійна оповідачка, то тут Гоукінз вивалює на нас більше десятка різних голосів. З точки зору задуму це створює такий собі навмисний хаос, але правди ніде діти - по факту це страшенно ускладнює і читання, і розуміння сюжету для більшості читачів.

Ти буквально тонеш у цьому хорі брехунів, наляканих підлітків і поламаних дорослих. У кожного своя «правда», кожен щось приховує через страх покарання або просто щоб здаватися нормальним. Ніхто не бачить повної картини, і ніхто не чесний до кінця - навіть із самим собою.