Наступною книжкою, яка перенесла мене в давні часи наших теренів, став роман Ярослави Дегтяренко «Останній володар» від Видавництва "КСД". Разом з його героями ми знову перенесемося в Галицько-Волинську Русь, але тепер дія відбувається вже у ХІV столітті.
Надворі 1340 рік. У Володимирі, який на той час став столицею держави, владарює праправнук короля Данила Юрій ІІ Тройденович, син мазовецького князя Тройдена I і його дружини Марії Юріївни, дочки князя Юрія Львовича. Король ще доволі молодий, йому нема й тридцяти, він вміло та впевнено керує державою і, здавалося б, попереду у нього ще багато перемог та досягнень. Але вороги вже плетуть довкола нього павутиння інтриг та змов. Бо на ласий кусок, яким є Галицько-Волинська земля, поклав око польський король Казимир ІІІ, двоюрідний дядько Юрія. Разом з угорським королем Карлом Робертом та не без допомоги деяких зрадливих руських бояр вони зводять зі світу володаря Русі. Скориставшись наглою смертю Юрія, військо Казимира захопило Перемишль та вдерлося до Львова. У страсну суботу княжий дитинець на Високому замку було спалено, а місто сплюндровано та розграбовано. І, головне, Казимир викрав зі Львова коронаційні регалії, аби позбавити можливості легітимної коронації наступного володаря королівства Русі. Хоч це й не надто допомогло Казимиру.
На жаль, Юрій ІІ не лишив по собі нащадка. Тож бояри, дослухавшись до думки Дмитра Дедька, який був надзвичайно впливовою особою при всіх Романовичах, попросили на Руський трон литовського князя Любарта Гедиміновича, брата королівської вдови Офки. Зваживши всі обставини, Любарт приймає пропозицію бояр та посідає трон у Володимирі. Та, зважаючи на залежність Галицько-Волинськоі Русі від Золотої Орди, кандидатура Любарта має бути погоджена ще й ханом Узбеком. Для цього в далеку дорогу до улусу відправляється посольство на чолі з Дмитром Дедьком. Ось за таких історичних обставин розгортаються події роману Ярослави Дегтяренко.
Головними ж персонажами вигаданої сторони твору є Ксенія, донька судді князівського двору Івана Яцьковича та Дмитро - небіж боярина Дедька. Сюжетна лінія їхнього кохання є основною в романі. Як і належить відважному лицарю, одного дня Дмитро рятує Ксені життя і закохується в дівчину. Дізнавшись згодом хто вона, Дмитро опиняється перед складним вибором. За законом крові мав би мститися роду Яцьковича аж до сьомого коліна. Та все ж любов в його душі перемагає всі інші почуття. Хоча на шляху до щастя закоханим доведеться здолати ще багато випробувань та перешкод.
Руське середньовіччя - це часи, про які достовірних історичних відомостей надзвичайно мало. Тож, щоб створити роман з ґрунтовним історичним тлом, авторці довелося збирати відомості про ці часи по крупицях. Можна тільки уявити наскільки складною була її праця над текстом. Адже події 1340-1341 року є не просто тлом розгортання любовних пригод закоханої пари, вони є повноцінною сюжетною лінією твору. І ця сторона роману мене надзвичайно захопила. З книжки я дізналася величезну кількість деталей історії цього періоду, яка довгий час була білою плямою у моїй голові. Не знаю, як зараз, а в мої шкільні роки період після князювання Данила Галицького і до козацької доби був наче викинутий з історичної картини. Про ці часи говорилося кількома розмитими реченнями й складалося враження, що кілька століть просто випали з історичного процесу кудись у небуття. Читання книжки спонукало мене заглиблюватись в нетрі інтернету та вишукувати ще більше відомостей про історичних постатей тих часів. Я з цікавістю відстежувала різні гілки роду Романовичів, хитросплетіння яких дало зрозуміти, що в жилах багатьох європейських монархів та їх нинішніх нащадків тече кров руських князів.
Треба сказати, що не тільки історична складова, а й і інші аспекти роману заслуговують на увагу та похвалу. Авторка книги створила цікавий і багатогранний сюжет, який захоплює з перших сторінок. Її майстерність у створенні персонажів та розвитку подій робить історію насиченою та динамічною. Кожен поворот сюжету відкриває нові грані характерів його героїв та несподівані обставини. Завдяки детальному опису тодішнього життя та побуту, авторка досягає глибокого занурення в атмосферу Галицько-Волинької держави. А різнопланові персонажі, їх характери та емоції дають можливість відчути дух того часу. Хоча мушу зазначити, що книжці не завадило б краще редагування. Деякі слова та вирази просто різали вухо. Мене завжди дивує, чому деякі видавці ставляться до цього етапу створення книжки так недбало. Адже на фоні всіх витрат на кількатисячний наклад це мізерна сума, але добре редагування підняло б якість продукту на зовсім інший рівень.
Роман Ярослави Дегтяренко називається «Останній володар». Цю назву можна трактувати по різному. Бо в сюжеті є два володарі Русі й до обидвох можна тою чи іншою мірою застосувати означення «останній». Король Юрій був останнім кровним родичем Романа Мстиславовича, який очолював Русь. Любарта ж часто називають "останнім володарем Русі" через те, що після його смерті в 1384 році Волинське князівство поступово втратило свою незалежність і було включено до складу Великого князівства Литовського, а згодом і до Речі Посполитої. Галичина потрапила у залежність до Польщі ще раніше. Тож я не знаю, котрого з володарів мала на увазі авторка. Та, думаю, що все-таки Юрія ІІ Тройденовича. Адже про Любарта в авторки є окремий роман «Князь русинів», який я з задоволенням колись прочитаю.
В книзі висвітлено багато цікавих історичних епізодів тих часів. У світлі сьогоднішніх подій я хочу загострити увагу на одному моменті, який, як на мене, дуже гарно перегукується з сьогоденням. Посівши руський трон, Любарт зібрав військо та виступив проти польського короля Казимира. Війська двох держав довго стояли по обидва береги Вісли й жодне з них не досягало відчутної переваги. Хід війни змінило несподіване захоплення воїнами Данила Острозького польського Любліна, який був далеко від лінії протистояння основних військових сил і, на перший погляд, не відігравав стратегічної ролі. Та саме це й змінило хід війни на користь Любарта. Казимир першим запропонував переговори та підписав всі вимоги руської сторони. Погодьтеся, сьогоднішня операція на Курщині, це, по суті, повторення військової стратегії давніх русичів. Тож вивчаймо історію. Її знання допомагає досягати успіху, а незнання приводить до фатальних наслідків!