Автор не сумнівається, що його поява на світ відбулася через народження, хоча від матері з добрий десяток літ він чув, що його було витягнуто з криниці, коли тягли воду для того, щоб напоїти корову на ім’я Оришка.

Відбулося це 1 листопада (за старим стилем), у 1889-му році. Місцем народження автора стало містечко Грунь, що в Зіньківському районі Полтавської області. Хоча не зовсім, бо істинним місцем його народження був хутір Чечва, недалеко від Груні, а саме в маєткові, який належав поміщикам фон Рот, в яких його батько був працівником.

Павлик ріс в непоганих умовах, бо мама була поряд нього ще маленького, тож могла годувати його, що й робила, а він добре поївши, вкладався спати й тихенько підростав.

Мав він двох дідусів. Перший мешкав в місті Лебедин та був шевцем. А другий — поряд, в м. Грунь, де займався хліборобською справою.

Батьки письменника нажили не мало, не багато — 17 дітлахів, бо ж «уміли молитися до милосердного». Якось автор почув, як батько каже, що він (Павло) стане письменником, і з часом ці слова виявилися віщими.

Перед тим як хтось стане письменником, на думку автора, з ним неодмінно має щось трапитися незвичайне. Інакше не може бути. Але провідний вплив на майбутніх літераторів залишається за природою — картоплею, коноплями, бур’янами. Саме перебуваючи серед всього переліченого добра, хлопчик починав думати, міркувати. Особливо серед картоплиння, длубаючи виямок та роблячи цим шкоду культурній рослині.
Добре пам’ятає автор одну пригоду, яка трапилася, коли він ще був зовсім невеликим.

«Їхав я верхи й неабияк гепнувся додолу. Верхом серед поля, а тут де не взявся — пес (за могилою був), а тоді раптом як вибіг, кінь сахнувся й — набік! Я ж — геп! Пролежав, певно, коло години, аж тоді очуняв… Біля трьох неділь від того дня прохворів». Після цього йому стало ясно, що література його потребує, коли цього моменту вдалося не вбитися.

Так промайнув світанок дитячих літ. Трохи згодом хлопець пішов у школу. Учителя звали Іваном Максимовичем. Він вже мав багато літ. А ще був білим, подібно до хат напередодні зелених святок. Вчитель навчав совісно, періодично застосовував лінійку до учнівських рук. Певно цій лінійці вдалося виробити літературний стиль автора.

«Їй, цій лінійці, першій судилося пройтися по моїх руках, оцих самих, що зараз пишуть автобіографію. Чи писалося б мені, коли б не трапився на моєму життєвому шляху Іван Максимович зі своєю лінійкою, через яку мусив носа свого встромляти до книги?»

Саме в той період автор зауважив у себе появу «класової свідомості». Він корився батьковому наказу та цілував випещену руку пані, але після цього безжалісно топтався її квітниками, тож його поведінка була, ніби в «чистого лейбориста». Коли ж пані кричала, то він тікав та, сидячи під верандою, шептав: «Експлуататорша!.. Постривай-постривай…»

У школу його віддали раніше шестирічного віку. По її закінченні батько відвіз хлопця в Зіньківську міську двокласну школу. Навчання тут скінчилося 1903-го року. У виданому свідоцтві було зазначено, що Павло має право отримати посаду поштово-телеграфного чиновника аж 14-го розряду (напевно, до пуття автор не пам’ятає). Та йти на роботу було ще зарано, оскільки хлопцеві було тільки 13 літ.

Коли він приїхав додому, то було вирішено, що далі поїде вчитися в Київ. Військово-фельдшерська школа прийняла його на безкоштовне навчання, оскільки батько в минулому був військовим. В іншому місці вчити Павлика батьки вже не мали змоги, оскільки кількість дітей на той момент була вже 12 чоловік.

У Києві авторові було дуже цікаво. Все роздивлявся з роззявленим ротом. Вивчився, отримавши спеціальність «фельдшер». Після цього життя його було нецікавим. Служба, навчання. Через деякий час вступив в університет.

Автор був під враженням від книги «Катехізис» Філарета. Цю книгу потрібно було вивчити, а не тільки прочитати.

Павлові подобалися книги з м’якими обкладинками. «І рвуться вони нескладно, і не такі болючі удари від них, коли мати десь уздріє».

Дуже не подобалася книга «Руський паломник», яку біля 20 років мати любила читати. Розмір книги був дуже великим. «Матері тільки замахнутися треба було, що моя душа скочила в п’яти».

Всі інші книги нормально вдавалося читати.

З 1919-го року почав друкуватися на шпальтах газет під псевдонімом Павло Грунський. Цим іменем були підписані його фейлетони.

В 1921-му році став на роботу до газети «Вісті» на посаду перекладача. Займаючись перекладацькою діяльністю, втямив, що треба це діло полишати й таки ставати літератором:
«Письменників дуже багато є найрізноманітніших, тільки я ще не письменник. Кваліфікації якоїсь особливої не маю, бухгалтерія не для мене. То що ж мені ще лишається робити?»
Перетворився на Остапа Вишню та й ну писати…

Критика, коментарі до твору
Навіть пишучи про власну персону, Остапові Вишні легко вдається використовувати гумор та іронію. Добрими словами розповідає про своїх батьків, учителя, про те, як любив читати. Ясна річ, що життя майбутнього письменника в багатодітній родині було надзвичайно складним. Багато чого матеріального необхідного вони просто не мали, але натомість за найбільше багатство в родині хлопець мав безмежну любов та турботу від матері з батьком. Сім’я мала ще одного майстра слова, письменника Василя Чечвянського, брата Павла Губенка, але його було несправедливо репресовано та страчено.

Свою дорогу до творчості автор, жартуючи, пояснює через події, які з ним трапилися в дитячі роки. Частково в цьому є правда — певно, від батька він успадкував прекрасне почуття гумору та оптимістичний погляд на життя, а мати передала йому ліричність, поетичне відчуття світу, що виразно проявилося у багатьох творах, в тому числі й тих, що увійшли до збірки «Мисливські усмішки».